«Не бійтеся починати щось нове» – історія бердянки Катерини Мінчук, яка побудувала кар`єру в новому місті - Тексти Brd

Бердянка Катерина Мінчук починала життя з нуля – спершу у селі на Дніпропетровщині, згодом у Кривому Розі. Сьогодні вона працює заступницею директора з виховної роботи в одному з найкращих ліцеїв України. Жінка каже – ніколи не втрачайте віру та не бійтеся починати спочатку

В квітні 2022 року Катерина Мінчук з сином залишила окупований Бердянськ. Це був день, коли виїхали останні евакуаційні автобуси.

«Вони вже стояли не в місті, а на кільці. Дістатися було дуже складно. Ми таки виїхали. Дорога до Запоріжжя тривала 12 годин, ми проїхали 17 блокпостів. Це один із найстрашніших спогадів у моєму житті – дуже довга, холодна, страшна дорога».

У Запоріжжі вона вже знала, куди їхати далі – до батьків у село на Дніпропетровщині. Там, серед близьких, уперше з’явилося відчуття безпеки. Життя в селі допомогло відновитися після пережитого, але водночас принесло відчуття розгубленості.

«Перший період не знаєш, як себе поводити, куди себе подіти. У Бердянську вже були друзі, робота, своє коло. А тут усе з нуля. Добре, що була підтримка родини. Це дуже важливо. Я бачила людей, яким було значно складніше, і це додавало мені сили».

Поруч жила родина з Селідового, яка приїхала без нічого. Катерина розуміла, що має більше опори, ніж багато хто. І саме тоді подумала, що можливо, час повернутися в освіту.

Повернення до педагогіки

За фахом Катерина вчителька історії, випускниця Бердянського державного педагогічного університету.

«Я працювала у школі, в Центрі дитячої та юнацької творчості. Потім залишила педагогіку, перейшла в інші сфери, але після виїзду подумала, що може, це шанс повернутися. І я це зробила – пішла працювати в школу, де сама колись навчалася».

Півтора року вона пропрацювала у школі, поступово відновлюючи впевненість і відчуття власної сили. Але життя знову поставило перед нею нові виклики.

Переїзд у Кривий Ріг

Чоловік Катерини служить у Збройних силах. Він воював на Херсонщині, на Донеччині, а згодом його бригаду дислокували у Кривому Розі.

«Ми прийняли рішення переїхати, бо постійно жити на валізах неможливо. Хочеться свого. Дуже важко було зважитися на купівлю квартири. Люди питали: а якщо знову відберуть? Я не знала, що відповісти. Той, хто не був на місці переселенців, ніколи не зрозуміє, як це – залишити все й почати заново».

У серпні 2023 року сім’я остаточно переїхала у Кривий Ріг і купила там житло. Вже в серпні Катерина вийшла на свій перший робочий день у новому місті.

Робота в ліцеї

Катерині можна сказати пощастило. Саме поруч із новим будинком був відомий Криворізький ліцей №129, один із найкращих в Україні. Там шукали вчителя історії.

«Я прийшла і розповіла свою історію – хто я, звідки, як склалося моє життя. Мене взяли вчителем історії та класним керівником. А вже через рік директор викликав мене і запропонував нову посаду – заступниці директора з виховної роботи».

Це було визнання її роботи, але й велика відповідальність.

«Новачкам завжди важко. Ти не місцевий, не знаєш, як тебе сприймуть, але я змогла завдяки своїй родині, яка в мене вірила».

Віра і коріння

Життя у Кривому Розі поступово налагоджується, але серце Катерини досі в Бердянську. Там залишилися друзі, сестра, рідні місця, найкращі роки юності.

«Діти в школі в мене питають: якщо Бердянськ повернеться, ви відразу поїдете? Я кажу: так, але залишити вас уже не зможу. У мене тут теж почало проростати коріння. Але глибоке коріння залишилося там, у Бердянську».

Її чоловік, який пішов добровольцем у травні 2022 року, також мріє про повернення:

«Він каже: як тільки Бердянськ деокупують, ми відразу поїдемо. Будемо жарити м’ясо біля моря. Він дуже в це вірить».

Родина Катерини теж живе з надією на повернення. Син зараз навчається у шостому класі ліцею №129 і часто говорить, що хоче додому, саме в Бердянськ, а не в інше місто чи на море.

«Каже: не хочу в Одесу, хочу в Бердянськ» – ділиться Катерина.

Донька живе в Синельниковому, навчається там. Мама Катерини також із Бердянська, і вся родина мріє знову опинитися у рідному місті.

Спогади про Бердянськ

Коли Катерина згадує Бердянськ, у пам’яті оживають конкретні місця.

«Я дуже любила місце «Твій сад» на Азмолі – магазин квітів і садівництва. Там завжди була особлива атмосфера. Любила краєвиди на Сьомому небі. Студенткою часто ходила в кафе «Арка» – там були найсмачніші гарячі бутерброди. І, звичайно, море. З дитинства пам’ятаю пляж на Слобідці. Ми постійно відпочивали там із батьками».

Навіть запахи нагадують Катерині про рідне місто:

«Я дуже тішусь тому, що зуміла пройти цей шлях… відчуємо запах того сольоного вайбу, запаху коси, шаурми, шашлик, бичок, прямо аж відчувається його смак інколи. Тло́ки все це, я думаю, що ми відчуємо обов’язково, і я в це дуже вірю».

Освіта і нові плани

Попри складнощі, Катерина не зупиняється. Вона вступила до магістратури Криворізького педагогічного університету на українську мову та літературу. Це стало можливим завдяки державному ваучеру для переселенців, який покриває більшу частину вартості навчання.

«Це велика підтримка. Зарплата вчителя невисока, і не кожен може дозволити собі навчання. Тому раджу переселенцям дізнаватися про ваучери. Це шанс отримати другу освіту або підвищити кваліфікацію».

Кривий Ріг – це місто, яке постійно під загрозою атак. Повітряні тривоги, шахеди, ракети – усе це стало буденністю.

«Ми вже звикаємо. Найгірше те, що звикаємо. Це стає нормою життя. Навесні ракета влучила у дитячий майданчик – це була страшна трагедія, але ми все одно продовжуємо жити».

Озираючись на три роки після виїзду з окупації, Катерина розуміє, що шлях був непростим. Були моменти розпачу, сльози, сумніви чи їхати за кордон, чи залишатися, але кожного разу вона знаходила сили йти вперед.