Повідомлення в один бік. Історія бердянки та дружини військового Віолети Петренко

Історія Віолети та Валерія Петренків розпочалася в Бердянську, вони зустрілись ще в дитячому садочку, але не знали про це. На момент повномасштабного вторгнення росії та боїв за Маріуполь Валерій був для неї насамперед другом. Через відсутність офіційного статусу прямого родича, Віолета опинилася в ситуації, коли отримувати інформацію про долю військовослужбовця доводилося через неофіційні канали та власні зв’язки.

Зв’язок із Маріупольським гарнізоном зник майже одразу, тому дані про стан Валерія збирали буквально по крихтах через родини інших службовців.

«За нього я дізнавалася через батька свого, бо він разом з його батьком служив. Коли щось можливо було дізнатися, то нам казали. Ну і ще там були някои зв’язки, де можна було трішки щось дізнатися, але цієї інформації було дуже-дуже мало. Я тільки знала, що він живий, і це дуже тішило».

Після того як захисники «Азовсталі» за наказом командування вийшли з території заводу, Валерій опинився в полоні. Очікування перейшло у фазу повної інформаційної блокади, де єдиним способом верифікації залишався моніторинг списків та пабліків країни-агресора.

Теракт в Оленівці та листи у Telegram

Найкритичнішим етапом очікування став липень 2022 року, коли відбувся теракт у колонії в Оленівці. У перші години після трагедії через спільних знайомих та соціальні мережі почали поширюватися фотографії, на яких намагалися розпізнати Валерія.

«Коли я це побачила все, і потім почали ще розноситися серед наших друзів якісь фотографії, всі почали писати, що це Валєра. Я вже так сиділа, мне стало погано, я прям до туалету бігала, бо от настільки воно все, внутрі тілі пало. Але потім, я вже не пам’ятаю звідки, але від когось мені була інформація, що з ним все добре, що його там не було».

Попри те, що Валерій під час виходу з Маріуполя заборонив писати на його номер через ризик потрапляння телефону до рук окупантів, Віолета продовжувала надсилати повідомлення в Telegram. Вона свідомо уникала будь-яких специфічних або військових тем, використовуючи цивільні спогади з дитинства як психологічний якір.

«Я йому завжди писала в телеграм. Щось там розповідала своє, писала, що саму там чекаю. Переобічно. Я знала, що цього не можна робити, бо казали, він коли виходив, казав йому не писати більше на цей телефон, бо він не знав, у кого опиниться і що будуть з ним робити. Але коли вже пройшов час, я якось вже забила на це. Просто я нічого такого не писала. Чисто там, можливо, згадувала якісь наші періоди з дитинства, як ми гуляли в нас, були свої приколи, які ми завжди згадуємо».

Психологічний зв’язок та зміна статусу

Процес звільнення Валерія з полону супроводжувався збігом, який Віолета описує як підсвідомий зв’язок на відстані. За кілька днів до офіційного обміну їй наснився сон, деталі якого згодом повністю підтвердив сам військовий.

«Буквально за декілька днів до його повернення він мені наснився, що він босий шов по дорозі і казав, що наче він типу йде додому, але йому дуже типу холодно. І коли він повернувся, я йому розповіла про цей сон, і він сказав, що дійсно було дуже холодно, коли вони в літаку вулиці… От, така магічка трішки».

Після повернення Валерія з полону та початку його реабілітації стосунки між давніми друзями змінилися. Вони ухвалили рішення створити родину та почали планувати майбутнє.

«Ми з дитиною одразу почали говорити. Я казала, що я хочу дітей, і Валєра теж був згодний, що зі мною теж хоче родину. І ми якось дуже швидко до цього прийшли. Сказати, що я прям думала про те, що народжувати дитину в війну там страшно, небезпечно, мені здається, я якось над цим не замислювалася так глобально».

Критичний приліт та рішення про демобілізацію

Попри перенесену реабілітацію, Валерій продовжував виконувати військові обов’язки. Рішення про звільнення зі служби було ухвалене під впливом безпекового фактора, коли Віолета перебувала на пізніх термінах вагітності. Остаточною точкою став приліт у командний пункт, де перебував чоловік.

«Я не можу сказати, що я типу проти того, щоб він повертався зараз знову на війну, але я б не хотіла цього. І напевно, можу сказати, в більшій степені він пішов звідти через мене. Я завагітніла, і, скажімо так, знаходитись однією, коли він там, це дуже важко. Це постійне переживання, цей стрес. І якось коли я вже була на восьмому місяці, він мне написав… каже, що от в них прилетіло до бункера… Тому мені було супер неспокійно від цього».

Паралельно пара зіткнулася з публічним тиском у соціальних мережах (зокрема на платформі Threads) через рішення народити дитину під час активної фази бойових дій. Віолета зазначає, що в нинішніх реаліях відкладати життя на невизначений термін недоцільно.

«В нашій реалії я, якщо чесно, не дуже розумію людей, які кажуть, що куди там війну народжувати, що ти там собі думала, коли народжувала, як мені там писали в Треці. Я не розумію, але життя, воно є зараз, тут, і коли потім ще це робити. Така наша реальність. Ми живемо в такий час, коли як не зараз народжувати дитину?».

Адаптація ветерана та віра в деокупацію півдня

Наразі Валерій перебуває в статусі звільненого зі служби та адаптується до цивільного життя. Віолета констатує, що наслідки тривалого перебування на передовій та досвід полону періодично проявляються у його психоемоційному стані.

«Якби він там не казав, що Аполлон не дає про себе знати, але він дає про себе знати. Трішки я все одно бачу якусь вибуховість в ньому, але мені іноді здається, що він сам жалкує, коли там спалить чи ще щось, бо воно в нього якось непризвольно пройсходить. І я можу сказати, що він старається працювати над собою, над своїми емоціями».

Попри складний процес соціалізації ветерана та тривалу окупацію їхнього рідного міста, родина орієнтується на довгострокове повернення до Приазов’я. За словами Віолети, навіть погляди самого Валерія, який раніше скептично ставився до швидких прогнозів, змінилися в бік реалістичності звільнення регіону.

«Взагалі, напевно, вперше мій чоловік каже, що він вірить в те, що буде деокупація Бердянська. Бо моя мама дуже мріє повернутися, як ніколи, напевно, в своєму житті. І чоловік мій завжди їй каже, що вона нікуди не повернеться, що вже все, можна забути. А зараз він каже, напевно, у нас є шанси повернути Бердянськ додому. І я дуже хочу в це вірити, бо дуже хочеться повернутися».