Тепер так буде завжди?

ВПО: коли стабільність лише пауза між черговими кризами Три роки – це достатньо, щоб відновити те, що ти будував все життя? Мабуть, ті, хто ніколи не був у такій ситуації, скажуть, що так. А що скажуть ВПО? Люди, які проходять ті ж труднощі, що й решта українців, - але додатково щодня, по крихтах, намагаються відбудувати хоч частину зруйнованого життя. Своєю історією та думками про це поділилась наша читачка.

Було відчуття, що стабільність ось-ось повернеться, що все найгірше — позаду.
Але це — ілюзія, бо життя ВПО — це життя за чужими правилами. І, здається, так буде завжди.

Мою ілюзію розбив телефонний дзвінок: власниця квартири, яку ми з донькою орендуємо, припиняє оренду. Її діти виросли й хочуть жити окремо. Усе логічно й справедливо — для неї. А в мене все знову починається спочатку.

Після виїзду з Бердянська ми змінили два міста й понад десять квартир, доки не «осіли» тут. І раптом здалося, що стабільність реальна: добре ставлення, адекватна ціна, кіт — не проблема. Ми потроху почали жити й приживатися.

І от — усе знову розсипалося.

Часу на пошуки — обмаль. Ринок оренди в нашому містечку дуже слабкий: ціни — захмарні, умови — «без тварин», передплата на кілька місяців.

Повертаються флешбеки з 2022-го, коли страшно, що лишаєшся без даху над головою. Коли знову — пошук, відмови, життя на валізах.

Я телефоную подрузі, хоч знаю, що їй зараз теж нелегко: вона втратила роботу й ледве тягне оренду, доки шукає нову. Ми скаржимось, підтримуємо одна одну, втішаємо. І раптом вона каже: «Треба триматись. Тепер так буде завжди».

Ці слова — як крижаний душ. І, здається, вона має рацію.

Як би відчайдушно ми не трималися за те, що будуємо, — воно розсипається. Житло, яке нам здають, — продають або заселяють. Роботи — раптово припиняються. Стабільність — це просто перерва між кризами. А страх жити без ґрунту під ногами (чи даху над головою) стає фоном усього життя.

ВПО — вічні перелітні птахи. І коли всі повертаються до своїх гнізд, ти — знову летиш.

Цей лист — не про жалість
і не про мрії повернення.
Він — про реальність.

А вона така: ВПО потребують підтримки.
Так, навіть на четвертому році війни.
Особливо на четвертому.

Бо в той час, коли ми, як і всі, долаємо купу труднощів, — ми ще й відчайдушно намагаємося відбудувати бодай маленьку частинку того життя, яке мали. По крихтах. Але й ці крихти часто розсипаються.