Три роки в окупації: історія бердянської студентки, яка обрала Україну

Три роки в окупації і дівчина таки змогла виїхати. Сьогодні вона навчається в Запоріжжі, працює та говорить українською.

Місто стало чужим

Перші дні і навіть тижні минали в очікуванні, що ось-ось все закінчиться. Ніхто не думав про виїзд, здавалося, варто просто перечекати. Але далі стало тільки гірше.

В місті зникли базові речі, такі як електрика, вода, зв’язок, газ. Російські військові почали ходити по домах з обшуками. З’явилися чужі обличчя, чужі продукти, чужі правила. Прогулянка до магазину перетворювалась на пригоду з ризиком.

«У мене були гроші, але я нічого не могла купити», – згадує дівчина.

Російська адміністрація швидко захопила інфраструктуру. Поступово знайомий Бердянськ ставав не схожим на себе.

Найстрашніше було не одразу. Спершу відчай, потім адаптація. Люди вчилися жити в нових умовах, але з кожним тижнем дівчині все більше не хотілося виходити на вулицю. Власне, це вона і зробила – перестала виходити. Анастасія відчувала відразу до всього, що нагадувало про окупацію. Уперше в житті зрозуміла, як фізично може боліти втрата дому.

Українська мова як спротив

Дівчина завжди багато читала, але переважно російською. Бо навколо був такий контент. Але влітку 2022 року вона вирішила перейти на українську. Почала шукати книжки в місцевій бібліотеці саме українською, які ще залишалися. Російськомовні книжки принципово залишила непрочитаними. 

Навіть спілкування з подругою перейшло на українську. 

«Ми почали бачитися, коли стало трохи безпечніше. І вже говорили українською, бо так хотілось відчути себе собою», – каже дівчина.

Хоча поза межами дому все одно говорила російською, задля безпеки.

Обшук вдома

Одного дня до їхнього будинку прийшли російські військові. Шукали когось, хто, за їхніми словами, підпалив машину якоїсь так би мовити важливої особи. Дівчина прокинулася від незнайомих голосів. Її кімната була на другому поверсі, тому вона мала кілька хвилин, аби почистити телефон від переписок. 

«Я накрилась ковдрою і вдавала, що сплю. Але вони піднялись до мене. Один із них сказав: «Пішли, поговоримо окремо». Він питав, звідки гроші, нащо нам двоповерховий будинок, хто батько. Переглянув мої переписки, натрапив на друга з Естонії, вирішив, що то бойфренд. Він півгодини мені розказував, чому я маю бути в Бердянську, а не в Естонії», – розказує Анастасія.

Під час обшуку їй пощастило, бо не знайшли нічого, що б викликало агресію. Але після цього стало зрозуміло, що залишатись небезпечно. До того ж, прийшов час вступати до університету, а дівчина розглядала навчання лише в українському середовищі. 

Виїзд з окупації

На той час їй було 18. Вона завершувала навчання в коледжі. Зрозуміла, що настав час виїздити,  але для виїзду потрібен був російський паспорт. І вона його отримала. Підписала папірець, що «згодна бути громадянкою рф».

Її брату довелося ще й співати гімн росії, каже Анастасія. 

«Мене з цим привітали. А я просто хотіла виїхати», –  згадує студентка. Виїзд тривав кілька днів через російський і білоруський кордон з з перевірками. 

Але вона виїхала і почала нове життя в Запоріжжі. 

Життя в Запоріжжі

Сьогодні Анастасія студентка філологічного факультету в Запоріжжі. В майбутньому мріє перекладати книжки. Окрім навчання також працює, будує особисте життя та вчиться жити без постійного страху та невизначенсоті. 

«Я розумію, що назад не хочу. Той Бердянськ, який я знала, залишився в минулому. Там тепер інше місто, інші люди, інша атмосфера. Але побачити його ще раз хочу».

Про цінності та любов до країни

Для неї мова не просто інструмент, це свідомий вибір. Як і вибір країни і майбутнього в ній. Вона вірить у деокупацію, але з обережним оптимізмом. Хоче будувати нове життя в Запоріжжі. 

«Я не хочу виїжджати з України. Подорожувати так. Але жити хочу тут. У цьому середовищі, в цій мові, серед своїх людей».

Вона пройшла через окупацію, в якій провела багато місяців, але весь цей час жила з Україною в серці. Що ще раз доводить – де б ти не був, в яких обставинах не опинявся, але жага до свободи нікуди не зникає.