«Це мій п’ятий переїзд. І щоразу я думаю: наступний – точно додому». Бердянка Катерина – про війну, кохання і життя між валізами.

Вже чотири роки Артем захищає нашу країну, а Катя – знову і знову починає життя «з нуля» і змінює місто за містом, аби лиш бути ближче до коханого.

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки

«Бердянськ – місто, яке дало все».

Катерина жартує, що бердянська прописка в неї не лише в паспорті, а й у серці. З самого дитинства дівчина обожнювала своє рідно місто, а воно – щедро відповідало. Дарувало їй щасливе дитинство, перші досягнення у навчання та спорті, подруг і, врешті, – перше кохання, яке з роками переросло в міцну і люблячу сім’ю.

– Бердянськ – маленьке місто, де всі один одного знали. Десь так у компанії ми й познайомились з моїм майбутнім чоловіком. Ми були студентами, навчались, зустрічались, гуляли. Жодних турбот – усе життя ж попереду. 

Через два роки, у 2019-му, Артем підписав контракт на військову службу. 
І тоді в наше життя прийшли відрядження та очікування – розказує Катя.

Згодом частину Артема розформували й запропонували обрати нове місце служби: Херсонську або Одеську область. Родина обрала Одещину.
Так, за три місяці до повномасштабного вторгнення вони опинились в новому й незнайомому місці – далеко від рідних і друзів.

– Ми лиш почали облаштовуватись, я знайшла роботу, все ніби налагодилось. Пам’ятаю, як 23 лютого провела коханого на службу і навіть не здогадувалась, що на нас чекає завтра.

«Прокидайся. Почалась війна»

24 лютого Катю розбудив телефонний дзвінок від чоловіка:

– Він запитав: «чи всі документи у нас разом?».
Я сонно відповіла, що так і знову заснула.
За кілька хвилин пролунав другий дзвінок: 
«Не панікуй. Прокидайся і збирай речі. Почалась війна».

– Я нічого не розуміла. Не вірила. 
Що робити? Куди збиратись?
Чоловіка з чергування так і не відпустили.
Я лишилась сама в чужому місті, без знайомих і без підтримки.
Тоді я ще не знала, що саме в той момент почалось моє нове життя. 
І вже чотири роки воно саме таке.

«Життя між переїздами».

Спочатку Артем просив Катерину виїхати за кордон, бути у безпеці. 
Вона відмовилась.

– Так склалось, що у нас на підконтрольній Україні території немає нікого, крім один одного. Тому я чітко вирішила: я маю бути поряд. Куди б не «перекидали» чоловіка – я теж їду, аби бути якомога ближче. 

Десь встигала облаштуватись, знайти роботу, друзів. Десь – не встиглазвикнути, а вже знову треба збирати валізи.

Це вже мій п’ятий переїзд. 
І щоразу, коли я збираю речі, кажу собі: 
ну все, наступний раз буде точно додому…»

Катерина зізнається, що все це дуже виснажує і морально, і фізично. Організація побуту, переїзд,пошук роботи – усе це лягає на її плечі. Але для неї важливіше інше.

–Це дрібниці, якщо є можливість бути ближче один до одного.

Попри втому і невизначеність, Катя каже, що кожне нове місце дарує їй хороших людей.

–За цей час я знайшла багато нових знайомих. І я завжди розповідаю їм про наш Бердянськ. А ще – авансом запрошую на Азовське море. Це моя нова мрія – показати його всім.

«Я не маю права зневіритись».

Ці слова Катя давно зробила своїм девізом.

– Самотність, постійні переїзди, сум за домом і режим очікування – усе це забирає дуже багато сил. Але я не маю права зневіритись. Я бачу, як чоловік переживає за мене, як підтримує. І я маю підтримувати його.

І додає, і як дружина військового, і як жінка – до всіх жінок, хто проходить схожий шлях:

– Не мовчіть і не закривайтесь у собі. Говоріть про те, що болить. Просіть підтримки, коли вона потрібна. Дбайте про себе щодня, навіть у дрібницях. Це важливо. Ми вже стільки пройшли і витримали, що ми справді не можемо отак просто зневіритись.

За чотири роки життя Катерини вмістило п’ять переїздів, нові адреси, нових людей і жодної впевненості, що буде завтра. 

Але є те, що лишилось незмінним і тримає дівчину щодня – її рішення бути поруч.

А ще мрія – що наступний переїзд, нарешті, буде додому.