«В російських школах дитина лише об’єкт ідеології». Інтерв’ю з бердянським освітянином Миколою Оверченком

Про те, як вдається зберігати зв’язок з дітьми на ТОТ і чому це важливо «Бердянськ 24» дізнався з інтерв’ю викладача «Східному варіанту».

---

Микола ніколи не був примірним учнем, але через багато років повернувся до рідної школи як викладач. Тепер колишні вчителі стали його колегами та наставниками, а він сам тим, хто бореться за увагу учнів.

«Я був не найкращим учнем, а до 9 класу ще й жахливим підлітком. Тепер мої колеги-вчителі кажуть: «Ти ж пам’ятаєш ти був такий хороший!»»

Гнучкість як спосіб захисту

Сьогодні гімназія №16 працює лише онлайн. У кожному з її 33-х класів близько 30% учнів залишаються в окупації. Працювати з цими дітьми Миколу запросила його колишня вчителька історії Катерина Олександрівна. Тепер у його розкладі 24 години на тиждень: він викладає історію, правознавство та громадянську освіту для учнів 5–9 класів.

«Кожен урок для мене – це перетягування канату. Щоразу, коли до мене повертається дитина, перетягую канат я. На тому боці – величезна машина пропаганди. У мене лише декілька годин на тиждень онлайн. Кожного разу на занятті я друг, аніматор, вчитель, режисер. Ти не знаєш, чи повернеться до тебе дитина на наступний урок. Це небезпечно і не обов’язково. Але усі діти повертаються до мене. Окупаційна школа – це «школа примусу». Якщо дитина не з’являється там більше трьох днів, директор зобов’язаний повідомити в поліцію. Це ризик обшуків і тиску для всієї родини», – ділиться Микола.

У таких умовах навчання часто стає родинним ремеслом. В одному з класів Миколи мама та бабуся учениці щоранку підключаються до Zoom-уроків замість неї. Вони конспектують програму, щоб увечері переповісти все дитині, яка в цей час вимушено перебувала в російській школі.

«Гнучкість педагогічного патронажу рятує, іноді й буквально. Ми можемо змінити час уроку, якщо зникло світло, або саме зараз у місті тривають перевірки. Патронаж – це про те, що українська система освіти підлаштовується під життя дитини, а не навпаки».

Під час проведення занять Микола фокусується на побудові довіри та безпечного простору. Перші двадцять хвилин заняття у вчителя зазвичай ідуть на те, що в окупаційній школі вважається зайвим, – на розмову про саму дитину:

«Запитати «як ти?» – для нас це вже базова штука. В російських школах ніхто не цікавиться дитиною як особистістю, там вона – лише об’єкт для ідеології».

За словами Миколи, вчителі, які погодилися на співпрацю з окупаційною владою, не отримують ані стабільності, ані довіри. Їх відсторонюють від роботи у школі, нерідко переселяють углиб росії. Українці назавжди залишаються об’єктами підозри, тож усі зусилля окупаційних адміністрацій направлені на те, аби нове покоління стало носієм російської ідеології. Освіта там має одне завдання – нормалізувати війну, стираючи межу між класом і казармою.

Микола помічає, як війна розколола досвід одного покоління. Перші зустрічі з дітьми з ТОТ починалися малослівно: якщо для учнів за кордоном урок був можливістю нарешті «наговоритися зі своїми», то діти в окупації починали заняття обережно.

«Вони боялись сказати щось не так. Й досі буває, що дитина просто увесь урок ставить плюс у чаті. Це спосіб бути присутньою, але залишатися невидимою. Моє завдання не тиснути, а дати відчуття, що тут їх не будуть карати за помилку. Досвід, який зараз мають діти на тимчасово окупованих територіях – це найжахливіший досвід, який можна пережити».

Патронаж також дозволяє працювати з дітьми з особливими освітніми потребами, які в окупації залишилися без належної підтримки, як-от один із учнів Миколи. Формат педагогічного патронажу дозволяє вчителеві офіційно адаптувати програму під темп дитини.

«Він не розуміє, що триває війна. Просто каже: «щось всі кудись поїхали». Батьки принципово не віддають його до російської школи, бо там його потреби нікому не цікаві. В патронажі ми можемо говорити про нього самого»

«Тут я ніби знову в нормальному житті»

Роздуми дітей про «нормальне життя» – це результат тривалої роботи над повільним вибудовуванням простору, в якому можна довіряти. Учні Миколи користаються можливістю бути почутими – і розповідають про свій досвід, відчуття та майбутнє.

«Думаю, українська школа – це місце, де я можу бути собою. Бо коли я заходжу на уроки, в мене таке відчуття, ніби я знову «в нормальному житті», а не в якомусь дивному сні, де все перекрутили. Навіть якщо ми просто вітаємось, навіть якщо в мене камера виключена і я мовчу – все одно я ніби «там», зі своїми людьми», – ділиться учень Миколи.

Підліток відчуває, що у цьому світі «можна говорити усе як є, не підбирати слова кожну секунду».

«Буває так, що я лежу і думаю: “та не хочу я нічого”. Чесно. Але коли заходжу і бачу знайомі імена в Zoom – мені стає тепліше. Бо тут інколи відчуття, ніби ти реально сам. А там хтось «привіт» напише і вже якось норм».

Коли мова заходить про майбутнє, відповіді стають обережнішими.

«Я хочу просто нормального майбутнього. Щоб я міг планувати і це не звучало як фантазія. Я хочу вчитись в Україні, ходити по вулиці і не озиратись, щоб мої батьки не переживали кожен день, щоб я не жив з думкою «а що буде завтра». А ким я буду — я думаю ще. Але я точно знаю, що я не хочу лишитись тут назавжди і робити вигляд, що це нормально».

Мільярд причин сказати «ні»

Як випускник програми «Навчай», Микола продовжує втілювати місію спільноти ГО «Навчай для України»: кожна дитина має право реалізувати свій потенціал, незалежно від місця народження або проживання. І навіть якщо це місце зараз тимчасово окуповане ворогом.

Для нього кожен урок з дитиною, яка перебуває там — це «відчуття щотижневої особистої перемоги». У звичайній школі вчитель часто не бачить миттєвих плодів своєї праці, але тут результат вимірюється самим фактом присутності учня на занятті.

«У дитини в окупації є мільярд причин сказати тобі «ні». Вона не зобов’язана підключатися. І коли вона знаходить можливість і приходить – це дає відчуття, що ти робиш усе не дарма. Кожен такий урок означає, що сьогодні ми виграли»