Історія бердянця Арсенія Лісіхуна, який в 19 років став вчителем

«Це нанесло емоційну травму, яка просто так не проходить»

Арсеній згадує виїзд з окупованого Бердянська як досвід, який змінив його назавжди. Каже, що найважче було прийняти власну безпорадність у підлітковому віці, коли тобі одночасно потрібно жити далі й намагатися впоратися з втратою дому.

«Це той момент, коли ти зовсім малий, і твоє становлення припадає на час, коли потрібно виїхати. Я вже зараз розумію, що це нанесло емоційну чи психологічну травму, тому що просто так воно не проходить».

У новому місті не було друзів, не було звичних місць і безпеки, яку дає дім. Спорт став тим, що змусило рухатися вперед.

«Потрібно подорослішати якомога швидше, тому що проблем багато і їх треба вирішувати. Малим залишатися не можна».

Від олімпіад до волонтерства

У Запоріжжі Арсеній вступив до ліцею №71 і закінчив його з золотою медаллю. Був призером численних олімпіад, а після випуску переїхав до Дніпра, де навчається на політолога.

Паралельно хлопець активно волонтерить і працює з переселенцями – тими, хто пройшов подібний шлях.

«Дніпро – великий хаб для ВПО. Я зустрічав бердянців, і це щастя, коли раптом знаходиться рідна душа. У мене в гуртожитку жив хлопець з мого району і моєї школи, тільки старший на три роки. Ми одразу знайшли спільну мову».

Сьогодні Арсеній є лідером молодіжної громадської організації «Батьківщина молода» та мріє працювати на дипломатичному рівні, зокрема для майбутнього Бердянська.

Учитель у 19

Поки навчається, Арсеній працює в школі: викладає історію України, географію та факультатив «Політична освіченість» для старших класів.

«Я працюю за сумісництвом, паралельно навчаюсь. І хоча грошей там майже немає, викладацька діяльність мені дуже подобається. Я не хочу з неї виходити».

Хлопець переконаний, що українським дітям потрібно більше говорити про політичну культуру.

«Український народ робить одні й ті самі помилки. Політична неосвіченість призводила до катастроф у минулому, і ми маємо це зупинити. Якщо батьки розуміють процеси і можуть пояснювати, чим парламент відрізняється від президента, то й діти будуть освіченими».

Попри власний ентузіазм, впроваджувати додаткові уроки складно – впирається у відсутність державної програми і банальний брак кадрів.

«Я знав кожну піщинку Морозово»

Свої корені Арсеній пам’ятає до дрібниць – вулиці, по яких бігав, школу №11, подвір’я, набережну, море.

«Я хотів би просто зайти у свою квартиру, пройтися стадіоном одинадцятої школи, побачити Бичка, наші атракціони, Азовське море. Жодне інше море не зрівняється з Азовом».

Утім, хлопець чесно зізнається, що повернення назавжди він не уявляє – життя вже вбудоване в Дніпрі, але кожне літо він мріє проводити у Бердянську.

Про деокупацію

Погляд Арсенія на деокупацію стриманий і тверезий. Він не вірить у військове повернення міста найближчими роками, але вірить у політичні зміни в росії, які дадуть шанс на переговори.

«Поки живе російський цар по прізвищу Путін, скоріш за все, Бердянськ не буде відданий Україні. Але після його смерті, після зміни влади, дипломатична деокупація можлива».

Військовий шлях, за його словами, означає надто багато життів, які не можна віддати легковажно.

«Потрібно знайти сили і почати жити далі»

Головне, що Арсеній повторює всім, хто пережив виїзд і втрату дому – життя триває. І його потрібно прожити.

«Якщо не можете знайти сили в собі – знайдіть їх в оточенні: у батьках, близьких, дітях. Ваше життя єдине, і більше такого не буде. Потрібно проживати, як би болісно не було. Через силу. Але потрібно починати рухатися. Іншого немає».