Перша ялинка в еміграції: історія бердянки

Для багатьох переселенців свята стали ще одним випробуванням. Новий рік і Різдво, які колись були про родину, дім і відчуття безпеки, після виїзду перетворились на дні, які іноді просто хочеться пережити. Цією історією поділилась з нами бердянка Світлана. Вона про втрату, довгу паузу і про те, щоб знову дозволити собі відчути свято.

Зимові свята завжди були улюбленими в житті Світлани. Вони асоціювались з відпочинком, веселощами, смаколиками і, звісно, родиною. У дівчини була незмінна традиція зустрічати Новий рік вдома.

«Новий рік – сімейне свято» – чула я з дитинства.
Таким воно і було для мене багато років – ділиться Світлана.
У дитинстві Новий рік мав особливу магію.
З самого ранку 31-го грудня тато заносив у квартиру ялинку, урочисто її встановлював і передавав у мої руки. А я була до цього готова. Вже чекали кілометри власноруч склеєних гірлянд із кольорового паперу та сніжинок-балерин. На кухні мама різала салати, тихенько наспівуючи і смішно сварилась на тата, який намагався їх куштувати раніше дозволеного.
В повітрі пахло ялинкою, мандаринами і любов’ю».

Коли Світлана подорослішала – майже нічого не змінилось. Точніше, дівчина каже, що незмінним залишилось головне:

«Де б я не була і що б не робила, на новорічні й різдвяні свята – йшла до батьків. Там змінювались рецепти салатів, саморобні гірлянди поступились красивим світловим «ниточкам», але головне залишалось незмінним – той самий запах і відчуття, що ти там, де маєш бути».

З Бердянська Світлана виїхала сама. Батьки залишились вдома.
Своєї сім’ї у дівчини ще не було. Свєта зізнається, що перший Новий рік після виїзду був просто жахливим.
Як і другий. І третій теж.

«Я не могла дозволити собі святкувати. Та й не знала, як це робити по-іншому.

За цей час я змінила декілька міст, робіт, знайомств. Усе навколо постійно було нове й чуже.
І коли наближались зимові свята, замість колишнього передчуття радості, мене просто накривало.

Батьки – вдома.
Дім – недоступний.
Рідні і друзі розкидані по світу.
А я ось у Франківську, Рівному чи Празі.
Одна.

Єдине, чого мені хотілось – аби ці дні швидше закінчились.

Цього року – четвертий Новий рік не вдома. І цього року я вперше подумала про те, що мене з дитинства вчили любити ці свята, вірити в диво.
Але якщо я зараз так нічого й не зміню – то як зможу навчити цього своїх дітей?
І вперше за весь час я відчула: я хочу його відсвяткувати.

Купити мандаринки.
Нарізати салат.
Повісити гірлянду.
І обов’язково поставити ялинку.

Я не намагаюсь відтворити той, бердянський Новий рік.
Бо його неможливо повернути.
Але я вчуся створювати новий – тут і тепер. Свій».