Чому переселенці повертаються до окупованого Бердянська попри страх? – пояснює психологиня 

Найпоширенішою причиною повернення є фінансове виснаження. Тетяна три роки працювала продавчинею на Київщині, але її зарплати у 15 тисяч гривень ледве вистачало на оренду кімнати та школу для восьмирічної доньки. 

«Ми постійно йшли в мінус. Навесні 2025 року ресурси просто скінчилися. У Бердянську є дім батьків, родичі, які допоможуть городом. Так, там окупація, але коли щодня думаєш, чим нагодувати дитину, страх стає вторинним», – пояснює жінка.

Для пенсіонерів, таких як 67-річний Микола, повернення часто стає актом жертовності заради дітей. Проживши рік у доньки в Дніпрі, він зрозумів, що є для неї фінансовим тягарем. 

«Пенсія закінчувалася на десятий день. Я бачив, як донька втомлюється на двох роботах, як вони економлять на всьому. Я повернувся до свого городу, аби вона жила легше. Фільтрація – це приниження, але я роблю це заради родини», – каже чоловік.

Втома від орендованих квартир

Поза межами фінансів лежить глибша проблема – втрата соціального статусу та відчуття дому. Максим мав у Бердянську власний будинок на 150 квадратів, а в Польщі опинився у 40-метровій орендованій квартирі.

«В Бердянську я був господарем, а в Європі став просто дешевою робочою силою. Я зрозумів, що буду так пахати до кінця життя без шансу на власне житло. Я просто зламався фізично і морально. Тепер я краще буду тримати сапу на городі в селі під Бердянськом, ніж житиму в Польщі».

Повернення заради мами

Для тих, хто наважується на шлях назад, найстрашнішим етапом є лотерея в аеропорту Шереметьєво. Анна, яка їхала до літньої матері після смерті батька, описує це як найпринизливіший досвід у житті.

«Ти стоїш перед людьми, які відібрали твоє місто, і мусиш доводити, що ти просто донька. Перевіряють все: контакти, фото, позицію».

В окупації Анну змусили отримати російський паспорт і зачитувати гімн рф.

«Здається, моє серце тоді розірвалося. Мені соромно, я переживаю, що знайомі мене засудять. Але коли я бачу, що мама почала знову виходити на подвір’я, я розумію ціну цього вибору. Сестра з Австрії каже, що я поставила на собі хрест, а я вважаю, що просто залишилася людиною».

Що каже психологиня?

Аби зрозуміти мотивацію людей, які обирають життя в зоні небезпеки, ми поспілкувалися з психологинею Наталією Бубновою.

Психологиня підкреслює, що часто повернення стає способом зберегти психічне здоров’я, яке руйнується в еміграції чи статусі ВПО.

«Якщо вибирати між постійним картанням себе, доведенням до неврозу чи навіть психозу через нескінченні жалі за втраченим минулим, то для багатьох повернення стає виходом. З точки зору біологічного збереження одиниці виду – це найкращий вибір. Людина обирає середовище, де вона знову відчуває себе суб’єктом, а не об’єктом допомоги», – пояснює фахівчиня.

За її словами, страх перед окупацією часто нівелюється страхом перед невідомим майбутнім у вільній Україні. 

«Коли мати-одиначка розуміє, що завтра господар квартири в Європі чи в центрі України виставить її з дитиною за двері, емоція страху перед озброєними людьми вдома згладжується. Вона сама зменшує цю небезпеку у своїй голові, аби виправдати потребу в базовому житлі».

Конфлікт цінностей 

Психологиня зауважує, що немобільність багатьох українців має глибоке коріння. Вона наводить приклад того, як особливості особистості та сімейні сценарії впливають на рішення.

«Є люди, які дуже прив’язані до свого місця. Якщо батьки все життя вкладали сили в одну домівку і ніколи не мандрували, для них виїзд – це величезний стрес. Це щось трансгенераційне. Я знаю історії, коли люди поверталися, бо вперлися в стіну– вони не бачать майбутнього попереду, все їхнє майбутнє залишилося там, звідки вони пішли».

Важливим аспектом є і соціальний тиск. Багато хто повертається до батьків, бо відчуває нестерпну провину. Наталія Бубнова наголошує на важливості діалогу, аби розрізнити реальну потребу від когнітивної помилки.

«Часто людині здається, що її засуджують «всі». Це когнітивна помилка узагальнення. Я завжди раджу: а ви всіх спитали? Зазвичай виявляється, що коло справді близьких людей зрозуміє будь-яке рішення, якщо воно допоможе вижити».

Сусідські доноси

Історії про те, як людей депортують знову або кидають до підвалів через наклепи сусідів, є частиною реальності.

«Часто депортація відбувається не стільки руками окупантів, скільки руками українців, які там залишилися. Велика сила заздрості працює проти тих, хто був успішнішим до війни. Людина повертається, проходить фільтрацію, намагається бути немов та мишка, але сусіди, з якими ти вітався роками, пишуть на тебе доноси. Це теж частина того жаху, в який люди свідомо чи несвідомо повертаються».

Психологиня резюмує, що люди повертаються додому не тому, що вони фантазують, що там буде краще. Вони жалкують за тим, що не вдалося тут. Коли на підконтрольній території немає відчуття підтримки від громади чи держави, окупація стає єдиним простором, де людина ще бачить сенс свого існування, нехай і в обмеженому форматі.

Герої нашого матеріалу в один голос говорять про необхідність стабільних виплат для працюючих ВПО, доступну оренду та соціальні служби, які б не давали літнім людям відчувати себе тягарем. Доки вибір між орендою та їжею залишатиметься проблемою, люди будуть обирати свій дім в Бердянську, нехай і під постійним наглядом окупантів. Бо бути людиною на своїй землі для багатьох виявилося важливішим за безпеку в чужих стінах.