«Я ще повернусь додому». Історія викладачки музики з Бердянська Антоніни Верховенко

Антоніна викладала музику, вела теоретичні дисципліни і навіть після робочого дня поверталася до нот. Так тривало роками: музична школа, учні, підготовка до занять – робота приносила задоволення.

«Я любила свою професію. І я нею жила. Не працювала, а жила. В мене були учні, уроки, сцена. Я не просто викладала – я вкладала душу. Усе життя – це музика» – згадує вона.

Але 24 лютого 2022 року життя розсипалось у повітрі разом із першим ранковим вибухом.

Вела уроки в перший день війни

«Я прокинулась, коли бахнуло. Не зрозуміла, що це. Лягла знову. А потім – другий вибух. Включили телевізор – і стало зрозуміло, що почалась війна» – розповідає жінка.

Але навіть після цієї новини не змогла припинити роботу.

«Я ще вела урок. Так, прямо в той день. Діти заходили онлайн. Ми ще не до кінця усвідомлювали, що відбувається. Що життя змінюється назавжди».

Німа окупація

В окупації місто змінилось. Люди мовчали. Ніхто нічого не знав, але всі відчували: щось дуже не так.

«Всі ходили без погляду, без сенсу. Просто чекали, що все вирішиться. А потім – з’явилися танки. І вже не було питань».

Вона залишалась у Бердянську ще майже два місяці. Не знала, чи наважиться виїхати. Не вірила, що може залишити місто, де пройшло все її життя.

«Мама, не бери нічого. Головне – ти»

Антоніна їхала з окупації з однією сумкою, бо думала, шо до осені повернется додому.

Дорога для неї стала випробуванням. 19 блокпостів. На кожному – новий рівень страху. І ще більший – невідомість.

«Я сиділа біля водія. Боялася підняти очі. А в голові крутилася тільки одна думка: доїхати. У нашій автівці було троє чоловіків – решта жінки. Можливо, тому ми проїхали швидше».

«Ірпінь був розбитий, але живий»

Восени жінка додому в Бердянськ не повернулась. Вона приїхала до Ірпеня – міста, що також пережило окупацію. І побачила руїни, дірки в будинках, заклеєні вікна.

«Але тут було відчуття життя. Люди посміхались, незважаючи ні на що. Вони допомагали. Підтримували. Це і врятувало».

Вона знову почала працювати. Сценарії, концерти, можливість вдосконалюватись в роботі. Повернення до викладання стало поверненням до себе.

«Мене тут прийняли. Я боялася, а мене зустріли з теплом».

«Я більше так жити не хочу»

Життя в окупації залишило слід. Бердянськ вона згадує з болем і любов’ю. Але думок залишитись в окупації не було.

«Я ж не молода вже. Триматись треба біля дітей».

Пам’ятник і віра

Одна річ ще тримає її серце в минулому. Могила мами.

«Я не встигла поставити пам’ятник. Земля мала відстоятись. І я чекала. Хотіла у 2022 році зробити спільну плиту з татом. Але війна змінила все».

Вона вірить, що ще повернеться до Бердянську – хоча б на кілька днів. Щоб завершити справу.

«У мене віра, що я все одно повернуся, я дороблю. І в мене буде можливість для цього».

«Думка матеріалізується. Нам треба сильно вірити»

Вона не втрачає надії. Попри все, вона вірить – в Україну, в людей, у повернення в рідне місто під українським прапором.

«Я вірю. Тому що віра – це те, що тримає. Не зневіряйтесь. Нас багато, ми вистоїмо. Бо ми вже довели, що нас не так просто зламати».