Як бердянці шукають одне одного в нових місцях

Її спогади, розмови з землячками та обмін новинами створюють непорушне відчуття приналежності, допомагаючи зберегти душевну гармонію та любов до Бердянська, незалежно від того, де вона знаходиться.

Можливо, це дивно, але над сенсом слова «земляки» я задумалась лише тоді, коли свій дім довелось покинути.

От, було в тебе вдома якесь своє оточення – родина, друзі, колеги, знайомі.
Хтось був ближчий, хтось – далі, але формувалось це коло на основі твоїх інтересів та цінностей.
А після виїзду з’явилась ще одна потужна підстава для знайомства – «земляки».

От реєструюсь я на одне онлайн-навчання, і в чаті для знайомства традиційно пишу, що я з Бердянська (де б я не жила, я завжди вважатиму себе саме бердянкою).

І мені в особисті пише дівчинка, що вона теж звідти і не втрималась, аби не написати «землячці». Ми обговорили останні новини з дому, поділилися тим, як сумуємо, додались «в друзі», спілкуємось.

Пізніше мене знайшла землячка за якимись коментарями в соцмережах, до іншої – вже додалась я, бо побачила в неї такі красиві фото нашого міста.

І кожна така зустріч, навіть віртуальна, дарує якесь тепло.
За гіркою іронією, вдома я могла цих людей так ніколи і не зустріти.
Навіть попри те, що нам здавалося, що в Бердянську всі один одного знають.

Комусь вдається відновлювати «домашні» компанії чи колективи, комусь – знаходити «старих» майстрів, до яких ходили вдома, комусь щастить створювати цілі бердянські дворики.
Але навіть зустріти земляка в соцмережах чи помахати автівці на «АР»-івських номерах – гріє серце.

Де б ми не були – ми якось підсвідомо шукаємо один одного, бо нас єднає дім.
І не лише біль його втрати, а й відчуття того, що ми – єдина родина. І маємо триматись разом.
Бо в нас – один дім.

Любов до нього – наша сила тяжіння.