Як змінилося життя в окупації за останні 3 роки

Журналісти видань “Новини Донбасу”, «Бердянськ 24», Кавун.City та 0642.ua дослідили, як змінилося життя на окупованих територіях, і що думають люди про життя під російськими триколорами.

Болюча комунальна тема

Стан комунальної сфері в різних містах сходу та півдня дуже відрізнявся  до початку війни. Далеко не всі громади, як у Маріуполі, могли похвалитися системним оновленням комунікацій, комунального транспорту тощо. Але зараз більшість населених пунктів, які опинилися в окупації (незалежно від дати початку цього сумного, але, безумовно, тимчасового періоду), зрівнялися  – всюди погано.

На Донеччині основним викликом стала боротьба за воду.  Напередодні повномасштабного вторгнення у Донецьку почались серйозні проблеми із доступом до води. Раніше вся область запитувалась із каналу Сіверський Донець-Донбас, але за вісім років війни на сході України водна інфраструктура неодноразово обстрілювалась та врешті була зруйнована. Унікальна водна мережа Донеччини була розірвана. Без води опинився й південь регіону. 

«Раніше частина водогону йшла по півночі Донеччини. Це Лиман, Слов’янськ, Краматорськ. Потім канал працював на постачання води в Донецьк, Єнакієве, Макіївку. А потім виходив з окупованої території, і вода доходила до Маріуполя. Коли в 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, більшість територій потрапила під обстріли. Перший, другий та третій підйоми каналу були зруйновані, пошкоджені фільтрувальні станції. Це вже неможливо було ремонтувати», — коментує голова Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко.

Донеччани зіштовхнулись із жорсткими графіками подачі води. Особливо страждають ті, хто живе на верхніх поверхах — вода туди взагалі не доходить. Тож, використання дощової води у власних потребах, вода зі снігу, краплі, зібрані з кондиціонерів — зараз кожен на окупованій Донеччині зможе поділитись власними лайфхаками, як отримати воду. 

«Коли ми їздимо у Ростов на закупи, то зазвичай це десь на добу, з ночівлею. Ми бронюємо номер у готелі і я дуже довго купаюсь у душі. Просто стою під водою, відчуваю себе людиною. І наче нормальне життя повертається. Такі собі у нас тури в Ростов, аби сходити в душ», — розповідає мешканка Донецька Тетяна.

Ще одна донеччанка, Марина, каже, що ледь не кожен її день починається із запасання водою. Спочатку великі важкі пляшки вона приносить для себе. Потім їде до своєї старенької матері та дістає воду для неї. Все це вона намагається зробити перед тим, як йти на роботу. 

На Луганщині більшість населених пунктів переживають колапс комунальних послуг. У багатьох районах води немає тижнями, а багатоповерхівки «опалюються» лише формально – батареї холодні або ледь теплі. Люди використовують воду, яку вдається злити з системи опалення, і цього вистачає лише на приготування їжі та мінімальні гігієнічні потреби.

Попри цю ситуацію, окупаційна адміністрація запровадила штрафи за «самовільний злив теплоносія». Мешканці пояснюють, що змушені це робити через критично низький тиск у мережі: повітря зі стояків не сходить, батареї не прогріваються, а ремонтні бригади виїжджають лише після окремого дозволу «адміністрації». Часто аварії просто не фіксують – керівництво отримало негласну вказівку «зменшувати статистику аварійності».

Навіть у «столичному» Луганську критична ситуація з комунальними послугами. До багатьох районів вода подається за графіком — іноді 2–3 години на день, іноді лише кілька разів на тиждень. У приватному секторі люди облаштовують колодязі та бурять свердловини за власний кошт, оскільки централізовані мережі фактично втратили працездатність.

Опалення хоч і є, але багато мешканців міста пишуть у соцмережах, що батареї ледь теплі. У багатоповерхівках повсюдно поширюється пліснява, відвалюється штукатурка, квартири промерзають. Про українські часи, коли проблеми з опаленням зразу ставали загальнонаціональними новинами та відносно швидко вирішувались, стараються не згадувати. Місцеві говорять, що навіть при «незалежній республіці» ситуація з комуналкою була краще, ніж сьогодні.

Але у Луганську, за місцевими розрахунками, ситуація більш-менш непогана. Набагато гірша – на території Луганщини, окупованої у 2022 році. Це вимушені визнати навіть представники окупаційної адміністрації. «Заступник міністра будівництва та ЖКГ ЛНР» Станіслав Дупленко визнав, що проблему з опаленням можливо зможуть вирішити тільки під кінець року.

«Є складність у нас. Вона, можна сказати, планова. Це – Сєвєродонецька агломерація, де потрібен великий обсяг відновлювальних робіт. Він, в принципі, ведеться… Великий обсяг робіт передбачено силами Фонду розвитку територій. І зараз можна констатувати: поки що не всі обсяги робіт виконані. Це стосується заміни теплотрас та котелень. Там роботи йдуть, так скажемо, у завершальному етапі на певних ділянках. Ми плануємо найближчими тижнями вже по Сєвєродонецьку дати в частині міста тепло, там де будуть готові теплотраси. А так цей процес у принципі триватиме до кінця року», – заявив Дупленко.

Проблеми і в тому, що багато багатоповерхівок, які були зруйновані та пошкодженні під час бойових дій, ніхто не збирається відновлювати. І навіть там, де зробили «показовий ремонт», все відбулося у найкращих російських традиціях.

Так в Сіверськодонецьку окупанти нещодавно провели «ремонт» багатоквартирного будинку у старому районі міста. Заміна вікон була виконана настільки неякісно, що по стінах пішли тріщини, і будинок фактично довели до аварійного стану. Це типовий приклад роботи окупаційних «комунальників»: косметичні роботи без відповідальних інженерних рішень, які не усувають, а поглиблюють проблеми.

Бердянськ Запорізької області завжди мав проблеми в комунальній сфері. Слабкі електромережі, зношений водовід, перевантажене звалище та старі автобуси – це ті проблеми, які постійно турбували мешканців і які перетворювалися у лозунги передвиборчих кампаній. Втім окупація загострила ситуацію.

Росія пообіцяла навести лад на «нових територіях». Окупанти почали з ремонту доріг, потім взялися за водогін, замінили автобуси на нові. У своїх новинах загарбники постійно звітують про виконані роботи в різних сферах життя міста, втім проблеми не зникають. 

Після підриву Каховської ГЕС Бердянськ залишився без дніпровської води. Окупаційна влада активно почала використовувати резервне джерело – Бердівське водосховище. Згодом з’ясувалося, що водойма майже висохла, як і сама річка Берда. Тож окупанти зробили свердловини та проклали новий водогін. Також начебто замінюють водопровід, але попри це, пориви залишаються регулярними, а по дорогах вода тече більше, ніж з-під кранів місцевих жителів. Верхні поверхи багатоквартирних будинків місяцями не отримують воду, бо в системі просто не вистачає тиску. Від неякісної води, яка не відповідає санітарним нормам, псується побутова техніка, бердянці скаржаться, що через брудну воду білі речі втрачають колір, і навіть починає випадати волосся.

В місті регулярні відключення електроенергії. Комунальники пояснюють це ремонтними роботами. Від перепадів напруги «згорає» електроніка. Час від часу спостерігаються перебої з інтернетом.

Окупанти багато обіцяють, дещо роблять «для картинки», але в підсумку комунальна сфера занепадає. Бердянську загрожує поступове зневоднення та знеструмлення.

На окупованій частині Херсонщини ситуація з комунальною сферою – не краща. Після підриву росіянами Каховської ГЕС,  в окупованій частині регіону загострились проблеми з водою та електрикою. Власне, як і на всій території півдня України. Затоплення привело до тогоі, що низка колись солоних озер стали прісними, деякі взагалі зникли, ландшафти лівобережної Херсонщини значно змінились. 

Наразі в громадах окупованої Херсонщини проблеми з водою та електрикою загострюються. В селах Каховського та Генічеського районів люди змушені їздити по кілька кілометрів навіть за технічною водою, питну підвозять нерегулярно. Ситуацію зі світлом, приміром, у Скадовську останнім часом мешканці в коментарі Кавун.City характеризують як «довше немає, ніж є». При цьому Скадовськ — місто, в якому росіяни, як і в Генічеську, знімають чимало пропагандистських відео, тому намагаються налагодити там життя хоча б для картинки. 

Каховка та Нова Каховка — міста, які росіяни намагаються перетворити на абсолютно мілітаризовані, тому налагодженням проблем зі світлом і водою там не поспішають.

Економічна ситуація

На територіях, по яких прокотилась хвиля бойових дій, станом на зараз говорити про економіку та розвиток не доводиться. 

РФ фактично знищила економічний потенціал Донецької області. Більшість економічно успішних промислових підприємств регіону, як, наприклад, Авдіївський коксохім або Завод шампанських вин у Бахмуті, завод “Азовсталь” або ММК ім. Ілліча у Маріуполі просто припинили своє існування. Але і ті підприємства, які вціліли, не працюють через порушену логістику, ланцюги поставок сировини, відсутність попиту, санкції  тощо.

Тож на сьогодні є тільки дві сфери, які працюють: сфера послуг та будівництво. Ну ще й армія, яка радо запрошує мешканців окупованих територій до своїх лав.

Серед тих підприємств, які ще працюють на захопленій частині Донеччини, доволі багато вакансій. Не вистачає людей, особливо чоловіків. Примусова мобілізація у 2022 році суттєво зменшила їх кількість. Дуже страждає від того комунальна сфера, де жінкам замінити чоловіків складно. Це, до речі, основна причина проблем і в сфері транспорту — водіїв немає. Аби «виростити» нових, окупаційна влада ініціює для бажаючих швидке навчання. Але середні зарплати і для водіїв, і для комунальників на захопленій Донеччині невисокі. Тому автобуси їздять не по графіках, а труби, які проривають, лагодити немає кому.

Не вистачає і шахтарів. Загалом за роки після повномасштабного вторгнення Донеччина остаточно втратила статус шахтарського краю. На окупованій території досі працюють одиничні підприємства, віддані так званим інвесторам. Але вони не розвивають вугільну галузь, а працівники не отримують вчасно свої зарплати. Загалом захоплена Донеччина застигла. Щось нове будується тільки у Маріуполі. Донецьк так і залишився у пам’яті багатьох, наче листівка, на якій є «Донбас Арена», аеропорт та вокзал з безліччю людей, які кудись поспішають, аби повернутись потім, а не втекти назавжди.  

Псевдоінтеграція до російського економічного простору не принесла Луганщині відновлення інфраструктури чи підсилення промислового потенціалу. Більшість великих підприємств або знищені, або працюють на мінімумі.

Луганськ, який колись мав потужні машинобудівні та хімічні заводи, сьогодні фактично функціонує як місто-бюджетник: економіка тримається на вчителях, лікарях, «держслужбовцях» псевдореспубліки та торгівлі.

У Сіверськодонецьку ситуація ще гірша: зруйнований «Азот», найбільший хімічний комплекс області, так і не відновлено. Його працівники виїхали, а місто втратило головне джерело доходу.

Після трьох років під контролем РФ Сіверськодонецьк і Луганськ зіткнулися з трьома тенденціями:

• Масовий відтік кадрів — молодь та фахівці масово виїжджають у рф або на підконтрольну Україні територію.
• Перенасичення держсектором — більшість вакансій стосується «адміністрацій», шкіл, лікарень та силових структур.
• Дефіцит приватного бізнесу — інвесторів немає, підприємництво задушене регуляціями та корупцією.

Сектори, які традиційно утримували економіку Луганщини – промисловість, хімія, машинобудування – фактично не працюють. Навіть ті шахти, що ще залишились, скоріше за все, будуть закриті. Так, російський інвестор, якому на початку 2024 року передали в оренду кілька вугледобувних підприємств, намагається повернути їх у «державну власність». Причина – боргові зобов’язання перед гірниками та відсутність перспектив модернізації шахт.

Тим часом шахтарям уже затримують зарплату, а обіцяна росіянами модернізація за півтора роки так і не почалася.

Найкритичніша ситуація у Суходольську та Отаманівці, де під загрозою закриття опинилися шахти імені Баракова, «Самсонівська-Західна» та «Молодогвардійська». У тимчасово окупованому Сорокиному (колишній Краснодон) залишилася лише одна шахта, де наразі триває видобуток вугілля, – «Суходільська-Східна». Нещодавно на підприємстві оголосили, що його теж готують до закриття.

Не краща ситуація і в окупованій Херсонщині. Край, який традиційно заробляв на сільському господарстві та туризмі, наразі пощбавлений і того, і іншого.

Через постійні обстріли та посуху ведення сільського господарства у регіоні стає ризикованим. Мінне забруднення територій призводить до різкого скорочення земель, що обробляються. Цього року в окупації змогли зібрати зернових в 2 рази менше, ніж до війни.

Ну а про туристичну сферу взагалі говорити не доводиться. Війна призвела до повного краху цього напрямку. А враховуючи знищені заповідники, природні парки, острів Джарилгач, який перестав бути островом та перетворився на військовий полігон, навіть після завершення війни відновити все це буде вкрай складно.

У Бердянську  – аналогічна ситуація. Головним прибутком у місті біля моря був курортний бізнес. З початком окупації все змінилося. Зараз колишня перлина Приазов’я приймає в основному гостей з так званих “донецької та луганської республік”, а також росіян, які мають в місті родичів і тривалий час не могли приїхати через обмеження.

Більшість баз відпочинку, готелів і дитячих таборів – на простої. Власники або виїхали з окупації, або просто не можуть працювати, бо немає клієнтів. Дітей відправляють на відпочинок до Росії, натомість до бердянського табору «Червона Гвоздика», який російська влада назвала філією Артеку, привозять дітей з РФ.

Малий бізнес продовжив існування. Дехто розпродав товар і закрився, хтось пристосувався до нових умов і перереєстрував справу за російським законодавством, а хтось став підприємцем уже за часів окупації. В місті працюють магазини різних груп товарів, перукарні та салони краси, кав’ярні та ресторани, сервіси з ремонту тощо. Серед іншого у Бердянську з’явився бізнес окупантів – відкрилися кілька невідомих місцевим супермаркетів і російські банки.

Окупація народила нову гілку бізнесу – посередників між росією та Україною. За певну плату люди допомагають бердянцям оновити ДІЮ, відновити доступ до онлайн банкінгу чи пройти авторизацію в Пенсійному фонді, міняють російські рублі на українські гривні тощо.

Тож окупація для одних стала крахом всього життя, а для інших – відкрила нові можливості. 

Настрої людей на четвертому, а для когось 12-му році окупації

Рівень незадоволення російською владою на окупованих територіях зростає. У людей чимало причин для незадоволення. Наприклад, угруповання «ДНР» ініціює проєкти масштабних водоводів, які не працюють. В житті звичайних донеччан нічого не змінюється. Водна проблема набула свого піку. Виявилось, що за три роки окупанти просто вичерпали всі водойми, нічого не зробивши для принципового вирішення питання. Тож водна криза стала причиною певного сплеску протестного настрою. Хай на мітинги мешканці окупованої Донеччини майже не виходять, але записують відеозвернення. Зазвичай їх адресат — Володимир Путін. В ситуації, що склалась, люди звинувачують угруповання «ДНР» — особисто Дениса Пушиліна, або так звану місцеву владу. І побоюються звинувачувати країну-агресорку.

Активно звертаються до очільника Кремля і мешканці Маріуполі, але для них точка болю – житло. Тисячі людей у місті, зруйнованому Росією, досі чекають на квартири замість їх знесених домівок. 

Тим часом, Путін до подібних звернень байдужий. Як і кремлівські ставленники. Тож, люди в окупації почувають себе покинутими. Звичайно, у місцевих чатах досі є ті, хто підтримує Росію і каже, що після захоплення життя покращилось. Але більшість коментарів критичні. Люди незадоволені не тільки через воду чи житло. Мешканці захопленої Донеччини скаржаться на роботу міжміського транспорту, сміттєвий колапс, перебої з електрикою, відсутність нормальної медицини. Життя в окупації зарах дуже відрізняється від тої утопічної картинки, яку малюють окупанти в своїх пропагандистських сюжетах. 

Обурює ситуація з водозабезпеченням і мешканців окупованої Луганщини. Через відсутність води, тепла та стабільного електропостачання люди давно вже перейшли до режиму виживання. Зіткнувшись з реаліями російської окупаційної влади, люди згадують українські часи з ностальгією.

Але при цьому навряд чи можна стверджувати, що завдяки комунальному колапсу у місцевих жителів збільшились проукраїнські настрої. По-перше, більшість людей, яка не сприймала окупантів, вже покинула захоплену Луганщину.

По-друге, ті, хто залишились, зараз живуть в інформаційному вакуумі, де панує російська пропаганда, яка безперервно віщає, що у всіх проблемах людей винні, як відомо, «англосакси» та Україна. Просто треба ще трошки почекати до завершення «СВО» і відразу на окупованих територіях настане обіцяний пропагандою неймовірний розквіт. Звісно, цьому вже теж не дуже вірять. Якось пережити зиму – зараз це головна стратегія для більшості мешканців окупованої Луганщини.

Та і не тільки Луганщини. Проблеми в комунальній сфері змушують і мешканців окупованої Херсонщини, і мешканців окупованої частини Запоріжжя в першу чергу думати про те, як вижити, як не замерзнути взимку.

Люди в окупації не надто поспішають ділитися з іншими своїми справжніми думками — це небезпечно. Втім, в окупації діють підпільні рухи, що вже свідчить про опір. Людям все складніше приховувати своє роздратування.

Тривала окупація неминуче впливає на людей: хтось, не дочекавшись звільнення, виїжджає, хтось пристосовується до умов країни-агресорки, а є і такі, хто повністю приймає російські умови і навіть знаходить в них зиск для себе.Наприклад, у Бердянську люди без відповідної освіти та досвіду займають керівні посади в органах управління та судової влади, очолюють навчальні заклади та комунальні установи. Для зрадників настав зірковий час, бо патріоти поховали свої кар’єри та амбіції, віддавши перевагу вірності Батьківщині.

Попри тривалу окупацію, на захоплених територіях залишаються люди, які чекають на звільнення. 

Матеріал створений в рамках об’єднання Кластер релокованих медіа