Шановні бердянці!
Революція, яка сталася в Києві, сколихнула всю країну і прокотилася відлунням в регіонах. Сьогодні ми з вами переживаємо черговий переломний момент в історії нашої країни. Байдужих не залишилося. Як і більшість, я розмірковую про події. Як і багатьох, мене переповнюють емоції.
Коли проливається кров людей, і це відбувається не десь, а у столиці твоєї країни, у свідомості змінюється багато чого. Тим більше, що горе прийшло і до Бердянська. У Києві загинув наш земляк, прапорщик внутрішніх військ Сергій Спічак. Сім’я залишилася без годувальника, дитина без батька. Це трагедія.
У суботу, 22 лютого, ми були на похоронах, до мене звернулися матері і дружини тих військовослужбовців Бердянського патрульного батальйону, які через поранення залишалися в Києві в госпіталі. Жінки зі сльозами на очах попросили нас допомогти доставити хлопців у Бердянськ. Я бачив у їх погляді тривогу, розгубленість і надію на допомогу. Вони говорили, що їх чоловіків і синів кинули там. Їм нема на кого більше сподіватися, крім місцевої влади. Звісно, ми одразу ж організували перевезення, і вже у неділю поранені військовослужбовці прибули у рідне місто. Всього їх 32 людини! Повторюся: 32 людини! Ще троє, включаючи командира батальйону, залишаються в київському госпіталі у важкому стані.
Немає жодних сумнівів у тому, що найголовніше зараз, це не допустити повторення кровопролиття.
Як же могло таке статися? Очевидно, що те, що відбувається у столиці, було багато в чому закономірним. На жаль, ми змушені з вами визнати, що за 22 роки незалежності жодна влада в країні, жоден президент, і жоден Кабінет Міністрів не змогли справами довести громадянам, що вони працюють на благо народу. Більш того, у багатьох сьогодні є відчуття того, що їх зрадили і обдурили. Думаю, з цим дуже багато хто погодиться. І не випадково, як ті, хто стоїть сьогодні на майдані, так і ті, хто виступає проти них, єдині в одному: необхідно міняти не стільки людей при владі, скільки саму систему влади в Україні. У ній, в цій системі, корінь зла.
Згадайте, в 2004 році частина українського суспільства жила надією на зміни, але змушена була розчаруватися в лідерах. Потім був 2010. Багатьом тоді здавалося, що змінити ситуацію зможе Віктор Янукович – жорсткий політик з хорошою програмою дій і грамотними людьми у своїй команді.
На превеликий жаль, надії також рухнули. Більш того, загальна ситуація ускладнилася.
Мені не соромно за програмні положення Партії регіонів. Ці програмні цілі підтримувало і, думаю, підтримує більшість моїх виборців. Ініціативи Президента також знайшли відгук і велику підтримку в суспільстві.
І щось почало реалізовуватися, але, на жаль, більшу частину хороших намірів просто забалакали, на багато чого так і не вистачило духу.
Але найстрашніше те, що корупція і зловживання набрали небаченого розмаху. Результат довелося чекати не довго. Замість «покращень» у країні почався економічний спад, скорочення робочих місць, скарбниця перестала поповнюватися.
І настав момент, коли багато людей в країні просто сказали: «Досить, дістали»… А винна в цьому система і ті, хто так і не зважився її поламати, а потім намагався її зберегти ціною життя людей.
Розумію, багато хто поставить питання: що ж ви умнічаєте сьогодні. А що ви робили вчора, чому мовчали?
Не мовчали. Як член правління Асоціації мерів міст України відповідально заявляю: говорили про проблеми, про згубність партійних квот, про корупцію та свавілля контролюючих інстанцій, про те, що місцеве самоврядування душать і воно залишається тільки на папері. Говорили і на обласному рівні, і на Всеукраїнському. А на місцях кожен міський голова у міру своїх сил боровся зі свавіллям. У сусідньому з нами Мелітополі меру довелося пережити цькування, переслідування, відсторонення від посади. Місцеве самоврядування було здушено і затиснуте в лещата свавілля. Думаю, для багатьох у місті не секрет, що у Бердянська хотіли забрати водоканал, комунальне підприємство «Червона гвоздика» . І я з честю можу сказати, що ми цього не допустили. Хоча, відверто кажучи, далося це не просто. Мене тричі намагалися усунути від займаної посади. І на манежі одні й ті ж!
Однак, замість виправлення становища, ситуація навпаки – нагніталася і погіршувалася по зростаючій. Особливо після виборів до Верховної Ради, з осені 2012 року.
Сьогодні Партія регіонів України набралася мужності і визнала свої помилки. Судячи з усього, повинна відбутися чистка рядів.
Що стосується мене: я не флюгер і не маю наміру кидатися з боку в бік. А крім того, завжди говорив і повторюся знову: для мене не важливо, яку хто у нас представляє політичну силу. Партійна приналежність на місцевому рівні не відіграє важливої ролі, тому що у всіх нас одна партія – партія Бердянська, і я належу до неї. Запам’ятайте це раз і назавжди.
На сьогодні найголовніше – зберегти в Бердянську мир, взаєморозуміння між різними політичними силами. Сьогодні відчувається певне напруження в атмосфері. Ви знаєте, одна зі сторін виступає за демонтаж пам’ятників Леніну в Бердянську. Інша – категорично проти. Є не сприйняття символіки і гасел. Однак ми з усіма неодноразово зустрічалися і зустрічаємося в режимі діалогу. Мене радує, що у всіх є розуміння того, що спірні питання потрібно вирішувати у дискусії за круглим столом. Що стосується пам’ятника Леніну: ми домовилися винести це питання на міський референдум. А поки пам’ятник охороняють представники громадськості та міліції.
В економічному плані найголовніше завдання на сьогодні – прийняти бюджет міста. Дуже вірю в розсудливість депутатів. І закликаю всіх до об’єднання. Давайте поки забудемо, що всіх нас роз’єднує, і давайте акцентуємо увагу на нашому з вами місті, на наших спільних з вами проблемах. Давайте вимагати роботи від тих, хто має працювати, а не просиджувати штани. Попереду у нас курортний сезон. І заради благополуччя міста ми просто зобов’язані гідно до нього підготуватися.
Вірю, у нас все вийде і все буде добре, якщо ми почуємо один одного!
З повагою, міський голова Олексій Бакай
