Четвертий рік без голосу. Тиша, в якій зникає Бердянськ

Бердянськ — одне з перших українських міст, яке опинилось в окупації. Сьогодні — четвертий рік, як місто живе в темряві, без новин, без визнання, без голосу.

Цей лист написала до нас в редакцію «Бердянськ 24» наша читачка — переселенка із Бердянська. У ньому — не пафос, а чесна правда про те, що відчувають люди, коли про їхній дім мовчать. Про інформаційну окупацію. Про розчарування. І про надію, що місто все ж повернеться — не лише на мапу, а й у поле нашої уваги.

Кажуть, найгірше — це не коли про тебе говорять погано.
А коли не говорять взагалі.
Здається, це стосується не лише людей.
Це болісно знайоме всім, хто з Бердянська.

Я досі не розумію, коли саме моє місто втратило голос.
Коли стало німим у наративі великої війни? Коли стало зайвим у заголовках?
Може, ще тоді — в перші дні окупації.

Ще кілька років тому всі знали, як звучить Бердянськ.
Політики й чиновники наперебій згадували місто у своїх промовах.
Хтось намагався заробити на нас політичні бали, хтось — просто прикрасити стрічку у Facebook.
Усі писали, як його люблять. І як переймаються. І що для нього роблять.
Хочеш десь розказати про Бердянськ? Ставай у чергу.

Бердянськ був важливим — туристичним, економічним, стратегічним.

Сьогодні — тиша.
І в ній особлива форма болю.
Бо якщо раніше всі ці голоси й новини дратували — то зараз вони необхідні.

Коли твоє місто під окупацією четвертий рік — ти чекаєш.
Не тільки звільнення. Не лише новин.
Ти чекаєш визнання.

Оцього публічного «Ми з вами».
Хоч якогось голосу, окрім власного.

Бо інформаційна тиша — це не просто відсутність новин.
Це відчуття, ніби твого міста більше не існує.

Я бачу, як тримаються окремі бердянські ЗМІ.
Як люди в соцмережах пишуть про рідні вулиці.
Але я не бачу жодного офіційного представника, жодної системної присутності.

І знаєте, що лякає найбільше?
Якщо ми самі не бачимо себе — то як нас побачать інші?

Це важливіше, ніж здається.

Мовчання навколо окупованих міст — це не лише комунікаційна помилка.
Це стратегічна втрата.
Без голосу місто зникає не лише з новин — а з майбутнього.

Я пишу цей лист не тому, що хочу жалітись.
Я вдячна тим, хто пам’ятає. Тим, хто підтримує.
Але цього замало.

Я прошу лише одного: говоріть про Бердянськ.
Не як про спогад. А як про частину України, яка досі жива.
Де досі є ті, хто чинить опір, хто чекає, хто вірить.

Колись ми з іронією казали, що наше місто — «тупикове».
Що ми — далекі, забуті, складні.

Але зараз я точно знаю: ми — не край. Ми — початок.

Я вірю, що нас ще назвуть поіменно.
Що про Бердянськ говоритимуть — не як про «одне з багатьох»,
а як про те, що варте уваги.

Бо місто, про яке не говорять, — зникає.

Вже не так страшно, що ми далеко від дому.
Страшніше — що нас там ніби й не було.

Але ми були. І ми є.
І ми досі чекаємо, коли хтось скаже:
«Ми з вами. Ми разом. Ми — і є Бердянськ».