Все мало бути не так: або випускний вальс не на Приморській площі

Це – історія бердянської мами, чия донька закінчує школу в Києві.
І вона – не лише про неї. Вона – про ціле покоління дітей, які дорослішали під обстрілами, тривогами і блекаутами.
Далі – лист нашої землячки.

Цього року моя донька закінчила на відмінно одну зі столичних шкіл. Я стояла на останньому дзвонику, дивилася на мою дорослу красуню – в стрічці випускниці – і згадувала, скільки разів я уявляла цей день.

У ньому все мало бути не так.

Ми виїхали з дому в липні 2022-го. Я тоді ще наївно вірила, що 1 вересня донька піде до школи вже в рідному Бердянську.
Потім – вірила, що саме там буде її випуск з 9-го класу.
Але от вона стоїть у стрічці випускниці – на подвір’ї київської школи.

Шкільна адаптація була непростою. Донька довго не могла знайти друзів, більшість часу проводила сама. Я постійно працювала. Поруч – нікого з рідних. До того – ще й постійні обстріли, блекаути, ночі в метро.
Я бачила, як вона закривається, як сумує за домом.

Та з часом усе трохи налагодилося. Донька знайшла друзів, почала гуляти з однокласниками, повеселішала.
І вже коли я починала розмову про переїзд за кордон, вона мене зупиняла:
– Я тільки-тільки знайшла друзів. Я хочу залишитись.
Я мрію про справжній випускний.

І ми лишилися. Ночами бігали в метро, вдень – на роботу та в школу.
Готувалися до випускного. Знайшли ту саму сукню. І я змирилася з тим, що рідні побачать її лише на фото й відео.
Я трималася.

Але от на шкільному подвір’ї, серед інших родин, в мені прокинулися всі ті наївні мрії, які я ховала ці роки.

Я уявила, як ми всі – тато, бабуся, друзі – біжимо до неї з букетами.
Як тато крадькома витирає сльозу, як бабуся поправляє стрічку.
Як вона танцює вальс – не тут, а вдома, на Приморській площі.

Я трималася. Донька не бачила мого суму і сліз.
Але я не змогла сказати слово від батьків. Просто не змогла.

Все мало бути не так.

Цей випускний – не лише про мою доньку.

Це про ціле покоління українських дітей, які подорослішали надто рано.
Про тих, хто тікав під звуки вибухів і навчився збиратися в школу в темряві. Хто відкривав нові підручники в нових містах, забувши запах рідної парти.
Хто вчився танцювати свій перший вальс – не під музику, а під сирени.

Про наших дітей.
Сильних, сміливих, але надто дорослих.
Про наших дітей, які несуть своє світло в очах – попри все.