«До останньої миті не вірила, що ця війна почнеться». інтерв’ю з лікаркою Іриною Волошиною

Ірина Волошина розповіла про перших переселенців, велику війну, життя в Німеччини та повернення до України. Історію сімейної лікарки Ірини Волошиної «Бердянськ 24» дізнався з її інтерв’ю «Громадському радіо».

Життя з нуля в Бердянську

Ірина переїхала до Бердянська з Запоріжжя у 2010 році. Вона розповіла, що морське повітря врятувало дитину від частих захворювань. Тож жінка залишила в обласному центрі лікарську практику, посаду викладача та кардинально змінила своє життя.

«Ми переїжджаємо і в дитини всі обструктивні бронхіти, всі висипки проходять самі по собі. Тобто екологія зіграла дуже велику роль. Попри те, що я була викладач кафедри та вже сталий лікар, все таки дитину починати виховувати в Бердянську як більш екологічно чистій зоні», – розповіла Ірина.

Вона згадує, що в курортному місті не вистачало лікарів, тож знайти роботу було нескладно. А вже через декілька років Ірина відкрила власну клініку «Надія» та організувала першу приазовську студію вакцинації. 

«Такого рівня в Бердянську просто фахівців не було. І я абсолютно не сумнівалася, що зі своїм рівнем знань, умінь і навичок я собі абсолютно знайду і пацієнтів, і кабінет», – запевнила лікарка. 

Робота з першими ВПО в 2014

Ірина згадала, як у 2014 році Бердянськ приймав переселенців з Луганщини та Донеччини. Каже, що тоді кожна третя людина в місті була ВПО. 

«Я дуже пам’ятаю, прийшла жінка років 40, в неї дівчинка була 12 років. Буквально вже на другій консультації ми зрозуміли, що в жінки злоякісний процес яєчника, на жаль, четверта стадія з метастазами. І я була дуже вражена цією історією, зрозумівши, що дитина опиняється абсолютно без нікого. І я навіть не знала, що їм порадити, з чим зарадити. І вона фактично навіть на консультації зі мною прощалася. Чим далі доля цієї родини закінчилася, я не знаю, але таких історій, на жаль, дуже було багато», – розповіла Ірина.

Бердянка поділилася, що під час роботи зустрічала людей, які вже тоді воювали проти України. 

«Приїжджали зробити УЗД серця, вони роздягаються, а я бачу вже ремені від зброї. Кажу, ви воюєте? Він каже, я найманець. І людина це тобі говорить в обличчя. Ти просто не знаєш, як реагувати. Я розумію, що він найманець точно не з української навіть сторони», – поділилась жінка.

Вона розповіла, що ніколи не мала думок виїхати з Бердянська чи країни. Ірина була впевнена, що пандемія – найбільше випробування для бізнесу.

«Хоч війна була дуже поруч – Донецька, Луганська область, я була, на жаль, з тих, хто не вірив, що війна прийде і сюди. Для мене масштабна війна, це було абсолютно несумісне з моїм сприйняттям в принципі. І я до останнього дня, до останньої миті не вірила взагалі, що ця війна почнеться, тому як такої зібраності не було абсолютно», – згадала Ірина.

«У мене є потреба в гуманітарному реагуванні»

Вона згадала, що коли почалось повномасштабне вторгнення та окупація Бердянська, у неї був шок і паніка. Ірина виїхала до столиці та, трохи оговтавшись, почала допомагати тим, хто залишився на ТОТ.

«Оскільки я розуміла, що моя клініка і колектив повністю опинився в окупації, я маю допомагати тим, хто залишився в Бердянську. Київ був не окупований. Перші спроби, це були одразу передавати ті речі, які були там необхідні. Це перша гуманітарна допомога, перші посилки, як це не було складно, ми передавали», – поділилася бердянка.

Жінка розповіла, що чула про спроби захоплення клініки в Бердянську. Сама ж вона в березні виїхала до Німеччини. Це була програма підтримки для професорів університетів. Ірина кілька місяців проходила там стажування та працювала в місцевій клініці. Але згодом вирішила повернутись до України і відновлювати бізнес у Києві.

«Ти приходиш на роботу в цю клініку сімейної медицини, до тебе приходять наші ж українські люди, ти їм ніби допомагаєш, все перекладаєш, перекладаєш потім німецькому лікарю. А потім люди кажуть, ой, ви знаєте, нас так бомблять. Я кажу, звідки ви? Вони кажуть, ми з Ужгорода, а ми зі Львова, а ми з Чернівців. І я розумію, що мене десь починає не вистачати. І в один момент мене дуже сильно накрив такий депресивний стан, коли в мене не було відповіді на те, що я тут роблю, окрім того, що тут безпечно», – зізналась лікарка.

Коли гуманітарна організація Care Ukraine оголосили конкурс на посаду радника з медичних питань, Ірина подала резюме і отримала запрошення.

«На той момент вони фактично мене витягли назад з Німеччини в Україну і я тоді відчула абсолютне полегшення. Я зрозуміла, що в мене є потреба в гуманітарному реагуванні. Я зрозуміла, щмені полегше, коли я буду долучатись до програм гуманітарних активностей, в яких потреба зараз в Україні просто колосальна, особливо в прифронтових областях.  І досі я розумію, що дуже багато людей треба рятувати. І те, що зараз відбувається в зоні розмежування, це фактично катастрофа, там гостро потрібна допомога», – зазначила бердянка.