Кожна зустріч із бердянцями – маленьке повернення додому

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.

Вже три роки Ольга живе на Хмельниччині. За цей час вона змогла облаштувати побут, знайти хорошу роботу й потоваришувати з новими людьми. Але відчуття, що втратила щось дуже важливе – не зникло.

«Винаймаю квартиру, працюю, маю улюблену кав’ярню, маршрут на роботу і людей, з якими можна піти на каву після важкого дня. Іноді навіть здається, що життя нарешті увійшло в звичний ритм.
Але є щось, чого не вистачає.

Нещодавно Ольга ходила з донькою на день народження її подруги.

«Я знала там лише кількох батьків, тому більше мовчала — допомагала з тортом і кульками. І раптом у розмові хтось сказав:

— Ой, та в нас у Бердянську було…

Мене ніби струмом вдарило. Я не втрималась і перепитала:

— Серйозно? Ви теж з Бердянська?»

Вони ніколи раніше не бачилися, але розмова пішла так легко, ніби знали одна одну все життя.

«Ми згадували вулиці, улюблені кафе, море, людей – звісно ж у нас виявилось купа спільних знайомих. 
І чим довше ми говорили – тим гостріше відчувалось: наш Бердянськ нікуди не зник.
Він просто живе в інших містах — через нас.

Було таке відчуття, ніби хтось просто довго тримав руку на кнопці паузи, а тут натиснув «play» — і всередині зазвучала знайома мелодія. Все таке рідне і знайоме до болю. І той солоний запах моря, і рибні ряди центрального ринку, і наше «та ти шо». 
І відчуття, ніби ти знову вдома».

Бердянськ сьогодні — це не лише місто на мапі.
Це відчуття, яке подорожує з нами.
Воно живе в голосах, у діалекті, у звичках, у сміхові тих, хто розуміє одне одного з напівслова. 
Іноді здається, що ми не втратили його — а просто розділили між собою.