«Мене тримає кохання». Інтервʼю з Дарʼєю Рець – дружиною загиблого в бою бердянця

Валерій народився і виріс у Бердянську. Його дитинство було сповнене втрат: у дев’ять років він залишився без матері, а батька не було поруч від самого початку. Опіку над хлопчиком взяв дідусь, але й він згодом помер. Після цього Валерій виховувався у дитячому будинку.

«У нього більше нікого не залишилося, крім мене, коли ми вже були разом», – каже дружина Дар’я.

30-річний бердянець Валерій Рець з позивним «Романтик» загинув 29 червня 2025 року під час бою біля Новоєгорівки на Луганщині. Доброволець, командир бойової машини 3-ї окремої штурмової бригади, він неодноразово отримував поранення, але щоразу повертався на фронт. Він був відкритим і чесним, любив футбол, допомагав іншим, особливо сім’ї дружини.

«Він був справжнім, ніколи нічого не приховував. У нас були здорові стосунки. Він був не просто чоловіком, він був моєю долею» – з теплом каже Дар’я.

До війни подружжя жило у Запоріжжі. Валерій працював на птахофабриці, займався сім’єю та вихованням дітей.

Коли почалася повномасштабна війна, йому сказали:

«Ти ще молодий, чому не воюєш?» – згадує Дарʼя.

Він підписав документи і пішов служити. Спочатку його зарахували до 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ. У листопаді 2023 року Валерій отримав важке поранення в бою під Новопрокопівкою.

«Він казав, що більше не зможе ходити. Я його піднімала, мотивувала, нагадувала про дітей, що він молодий і мусить жити далі», – згадує Дар’я.

Після реабілітації він повернувся на службу, але вирішив змінити підрозділ.

Валерій хотів служити у 3-й окремій штурмовій або в «Азові».

«Він казав, що там командири стоять горою за своїх бійців. У 71-й, за його словами, такого не було. Там часто кидали людей без достатньої підтримки».

На початку лютого 2024 року він таки потрапив у 3-тю штурмову.

«Йому там подобалося, він відчував злагодженість і підтримку. Казав, що це елітна бригада», – розповідає дружина.

Позивний «Романтик» він отримав ще у 71-й бригаді.

«Він розповідав історії, іноді страшні, але з якимось світлим підтекстом. Побратими сказали, шо він «романтик». Так і закріпилося».

Він ніколи не йшов назад – тільки вперед. Навіть коли було важко, намагався підтримати рідних, щоб вони не хвилювалися.

«Він мріяв після перемоги поїхати до Бердянська, показати його дітям. Це його дитинство, він там народився, і дуже хотів, щоб вони побачили місто, яким він його пам’ятає», – згадує дружина Валерія.

Дар’я зізнається, що нині живе лише заради дітей.

«Коли ти смієшся, а потім ловиш себе на думці, що його немає, це важко. Але треба бути сильною. Діти не повинні бачити мамину слабкість», – каже Дар’я.

Вона впевнена, що слова підтримки для жінок, які втратили коханих на війні, майже безсилі.

«Біль всередині. Жодні слова не зможуть допомогти. Мене тримає лише кохання, бо воно в нас було справжнє. А ті, хто чекає, хай дочекаються, хай вірять, що все буде добре», – зі сльозами на очах каже Дар’я.

Дар’я вірить у деокупацію Бердянська, хоча й визнає, що нині важко уявити, коли це станеться. Але для неї ця мрія ще один спосіб зберегти пам’ять про чоловіка, який ішов на війну не за славу, а заради свободи та майбутнього своїх дітей.