«Мої ребра зрослися, як могли». Інтерв’ю з розвідником «Азову», бердянцем Валерієм Петренко, який рік провів у російському полоні

«Розумів, що Маріуполь буде в блокаді»

Читайте також

«Вони знущалися над нами просто тому, що можуть». Інтерв`ю з бердянцем з «Азову», який рік пробув у російському полоні Валерієм Петренко

Бердянець розповів, що для нього війна почалася ще у 2014 році, адже його батько військовий, він пішов на фронт ще десять років тому. Для Валерія воєнний шлях розпочався у 2016 році. Тоді чоловік пішов на строкову службу, а після доєднався до лав «Азову». Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Валерій був на військовій базі у Юр’ївці. Каже, що про велику війну їх попереджали заздалегідь.

«Ми здогадувалися, бо тижні за два нас закрили на базі та сказали, що можливий наступ на Україну. Ми жили вже на сумках з того моменту. 24 лютого я спав і навіть не чув ці вибухи, там по Бердянську, по Маріуполю прилетіло. Мене розбудив телефонний дзвінок від колишньої дружини. Я ще так сказав, типу, що ти вигадуєш, які вибухи? І тут я вже почув ще один вибух, і я, типу, не зрозумів, що щось почалося», – згадав Валерій.

Того ж ранку чоловік з побратимами вже були в Маріуполі. Каже, що паніка у людей з’явилася десь на другий день, проте покидати місто колони почали вже після остаточного оточення. Військовий зізнався, що від початку розумів – Маріуполь буде в блокаді.

«Ми побачили, що російські війська пішли з Криму. І якась частина, половина, пішла в сторону Херсону, половина пішла в сторону Бердянська. На той момент, в Бердянську залишалися знайомі й вони казали, що там рухаються колони, скільки, що вони бачать. І ми розуміли майже від самого початку, що ми будемо в оточенні, що відбити місто ми не зможемо. Утримувати зможемо якийсь час, але відбити – ні. Допомоги ззовні не було аж до перших гелікоптерів», – поділився військовий.

За словами азовця, події в Маріуполі розвивалися дуже стрімко. В ніч з першого на друге березня місто вже було в оточені.

«Я тоді служив у групі розвідки спеціального призначення полку «Азов». Ми мали виїхати з міста і заїхати в тили ворога, наводити там галасу. Але ми не змогли виїхати, тому що виїхали на російський блокпост. Ми були вдвох, а основна колона позаду, метрів 300 від нас зупинилася. Я не знаю, як так вийшло, буквально за секунду, ми в кювет перекотилися. Відійшли, мабуть метрів на 20. Побратим туди висадив магазин, мабуть, весь. І по нас відкрило також вогонь. Русаки почали стріляти по верхівках дерев. Ми зрозуміли, що вони нас не бачать. Колоною зібралися, розвернулися і пішли назад, бо ми зрозуміли, що ми вже повністю в оточенні», – зазначив Валерій.

Голод, мародерство та смерть

Бердянець розповів, що весь Маріуполь був усіяний тілами померлих цивільних та могилах. Поховання були просто під вікнами багатоповерхівок, а трупи заважали проходити вулицями.

«Маріуполь був усіяний трупами. Їдеш машиною на завдання – валяються тіла без рук, без ніг. Ми проходили повз якийсь гараж – лежить тіло. Повертаю голову ліворуч, там відкритий гараж: мати з батьком щось готують, а біля трупа бігає маленький хлопчик, в м’ячика грається він ще не розумів… Могили у дворах усюди були. Особисто бачили, як горить будинок: люди не встигали вийти, на вікнах висіли згорілі тіла. Я бачив, як палає будинок знизу догори, а жінка на п’ятому поверсі розуміла, що не може вийти. Вона, мабуть, думала, врятувати свою грудну дитину: викинула її з вікна, а сама згоріла», – згадав Валерій.

Майже від самого початку вторгнення в місті почалися випадки мародерства. Люди грабували магазини, будинки та обкрадали тіла померлих просто на вулицях.

«Лежить тіло, і якась бабуся підходить до нього, починає обшукувати. Хоча людина тільки-но померла, й не зрозуміло, чи остаточно. Вони відразу почали грабувати магазини з технікою: брали ноутбуки, телефони, телевізори. Найцікавіше, що їжу брали менше, ніж техніку. Я постійно носив з собою батончики чи щось подібне та роздавав. Ми виконували завдання – здається, допомогали утримати багатоповерхівку. Я взяв їжі, води, приїхав на позицію, де було багато цивільних. Що міг – роздав. Частина залишилася в машині, а решту я забрав для хлопців на позиції. Коли ми повернулися, то всі вікна в машині були побиті, ні їжі, нічого. Просто все забрали», – розповів військовий.

Валерій з побратимами. Деякі з них загинули на фронті, зокрема в Маріуполі (Фото: надані героєм)

Життя на «Азовсталі»

Через певний час російські війська відрізали правий берег Маріуполя від «Азовсталі». Тому в середині березня азовці проривалися на завод, де знаходився штаб полку. Валерій згадав, що на той момент на «Азовсталі» вже перебували цивільні.

«Якщо пекло існує, то це було воно. Тоді по нас летіло все що тільки можна уявити. Вони побачили нашу колону, яка готувалася до прориву. В цивільних бункерах жили лише цивільні та кілька військовослужбовців, щоб їм допомагати», – зазначив розвідник.

Під час оборони Маріуполя та «Азовсталі» (Фото: надані героєм)

Валерій розповів, що ситуація в різних бункерах «Азовсталі» відрізнялася. Втім складно було всюди.

«Ми навіть створили чергування з їжі, бо її було критично мало. Щодня призначали людей, які готували з тієї частини продуктів. Уявіть одноразову пластикову тарілку для супу – в день я їв стільки. Води в нас було багато, ми бігали та збирали її по «Азовсталі». У кожній роздягальні, у кожному кабінеті були паки з водою. А в деяких бункерах пили технічну воду з цистерн. Наприклад, на бункері «Залізяка», (військовий шпиталь – ред), люди їли пів стаканчика на день», – розповів азовець.

Валерій згадав, що ближче до середини перебування на «Азовсталі» ситуація з медициною погіршилася. Ліки закінчилися, а постачань не було.

«Пораненим не кололи знеболювальне, бо його не було. І люди на «Залізяці» гнили живцем, по тілах повзали опариші», – розповів військовий.

За словами Валерія, жителі «Азовсталі» вже розуміли: або вони потраплять у полон, або їх уб’ють. 9 травня чоловік отримав поранення, а 17 вийшов у почесний полон, де пробув рік. Валерій розповів про ставлення та умови в російському засланні.

Без їжі, води та лікування: яким був рік полону

Першим місцем, куди потрапив Валерій, стала Оленівка. Там чоловік пробув до 20 липня.

«Теракт стався у ніч з 28 на 29 липня. Мене там уже не було. Про це ми дізналися вже у Донецьку. Побратима також етапували та потім закинули до мене в камеру. Йому на допиті русаки сказали, що це наші вдарили по бараку, де утримувалися саме азовці. І це нібито була американська ракета. Хоча він заїхав до камери 26 липня, а теракт стався 28-го», – зауважив Валерій.

Після Оленівки бердянця перевели до окупованого Донецьку. Там ставлення до азовців було «особливим».

«Хвилин через десять після того, як я виліз із «бобіка», в мене одразу зламали два ребра. Поки вели на четвертий поверх, лупили об стіни та автоматами. На допиті прокурор питає: «Що, Валєра, все добре, ніхто тебе не ображає?». Я кажу: так точно, громадянин начальник, все чудово. Натягує мішок на голову, підводить до стіни, я був у кайданках. Підіймає руки та починає бити. Мене, як наречену підіймали… та кидали об підлогу», – згадав бердянець.

Наступні два дні чоловік провів в ізоляторі тимчасового утримання, а потім його перевели до СІЗО. Там на Валерія чекала «прийомка».

«Просто проходиш через побиття. Тебе луплять усім, чим можна: гумовою палицею, пластиковими трубами, бітами. Вони садисти, їм це подобається. Вони знущалися над нами не для того, щоб вибити інформацію, а просто тому, що можуть. Бо я не можу йому відповісти й він відчуває свою домінантність», – зазначив військовий.

Розвідник розповів, що українських військовополонених утримували без лікування, гігієнічних засобів та нормального харчування. В камері, розрахованій на десять осіб, утримували двадцять п’ять. На залізних ліжках не було ні матраців, ні тим паче подушок чи ковдр. На одному ліжку могли спати втрьох, а дехто обирав для ночівлі стіл або підлогу.

У напівпідвальному приміщенні камери були вікна без скла. Тож було дуже холодно. Захворілих чоловіків ніхто не лікував. А через відсутність належної гігієни стан багатьох погіршувався.

«Мої ребра зрослися, як могли, криво – тепер трошки кістка стирчить. Як тільки заїхав у Донецьк, був у військовому одязі, одразу все зняли, дали шорти з двома дірками на сідницях, балахон, якісь шльопанці й усе. Туалетний папір давали лише спочатку – один рулон на двадцять п’ять осіб раз на тиждень-два. Через відсутність гігієни у людей постійно були діареї та розлади шлунку. Якщо хтось випадково порізався, подряпався, рана одразу починала гноїтися. Бувало, що води не було по два тижні. Нам давали воду з радіаторів автомобілів, щоб ми це пили. Хоча ми чули, як вода біжить по трубах. Замість тарілок давали невеличкі пластикові відерця з-під майонезу. Ложку я зробив із курячої кістки», – розповів розвідник.

Знав, що його обміняють

Військові будні на Світлодарській дузі (Фото: надані героєм)

Чоловік зізнався, що головний його страх – знову потрапити в полон. Про те, що після обміну він повернеться на фронт, Валерій вирішив ще у Донецьку, через пів року в СІЗО.

«Це не ламає, а дає впевненість у своїх діях. Ну ти розумієш, що все робиш вірно, що чиниш опір цим створінням. Я ще в полоні зрозумів, що повернуся, якщо і коли мене обміняють, я стану в стрій. Я розумів, що мене обміняють, я просто не знав, що через скільки це буде. Рік, два, п’ять, десять. Ми знали, що Харків відбили, що частина Херсона до нас повернулася. І коли когось міняли, ми знали, не одразу, а через тижні два, що їх обміняли», – запевнив бердянець.

Валерій розповів нам, що відчував під час обміну.

«Я поки летів у тому літаку, коли розумів, що це обмін, я все одно боявся десь зачепитися, подряпатися, бо боявся прокинутись. Думав, що зараз прокинуся, очі відкрию, а переді мною ця стеля», – згадав азовець.

Валерій має нагороди «За мужність» 3 ступені, «За незламність» і Нагородну зброю (Фото: надані героєм)

Після обміну бердянець повернувся на передову. Каже, що зараз армія більш забезпечена, а бійці досвідчені, ніж на початку війни.

«Люди вже вміють набагато більше: розуміння міських боїв, окопних і в лісистій місцевості. Бо на початку повномасштабного вторгнення такого взагалі не було, бо до цього була позиційна війна. Ми сиділи там просто на позиціях. Якийсь час військовим доплачували за те, що вони не стріляли. Багато хто з бригад нічого не робив, а просто заробляв грошики. Зараз, я думаю, такі є, але в них банально не виходить бути такими. Бо ворог вже не той, що був в ті роки», – зазначив військовий.

Він переконаний, що держава має бути більш жорсткою в залученні чоловіків на фронт.

«Люди, які з самого початку, ми не можемо тягнути все це повністю на собі. Якщо в тебе є якась відстрочка і це перевірено, питань немає. Якщо у тебе нема відстрочки… Права, обов’язки, але є воєнний стан, є Конституція, там написано, що кожен громадянин країни має захищати Україну. У нас забирають з сіл, а прийти в спортзал у Києві, амбали стоять, ніхто їх не чіпає. Я розумію, що війна ще буде, на мою думку, не рік, не два, трішки більше. Їх час ще прийде. Я просто чекаю», – зауважив бердянець.

Валерій зізнався, що не вірить у деокупацію ані Бердянська, ані Маріуполя. Каже, що дім для нього не будинки, а люди – рідні та друзі по всій країні.