Дівчина змушена була залишити рідний Бердянськ у перший день великої війни. Її історія – це шлях від окупації до нового життя в п’яти різних містах, боротьба за безпеку сім’ї та надія на мирне завтра
29-річна переселенка з Бердянська Олеся Луніна приклад стійкості та життєлюбства. У перший день повномасштабної війни її життя змінилося назавжди. Як «Бердянськ 24» дізнався з інтерв’ю Олесі для Інтернет-видання Бессарабії «Махала», вона разом із маленькою донькою покинула рідне місто та, як сотні тисяч інших бердянців, вирушила у невідомість.
«Ми виїхали в перший день війни. Це було дуже страшно, але я знала, що залишитися ще небезпечніше. Найважче було пояснити доньці, чому ми не можемо зупинитися або вийти з машини. Я придумала ігри, щоб відволікти її і це допомогло» – ділиться Олеся.
Від Польщі до Кілії, а згодом Ізмаїла і, нарешті, Болграда – кожен переїзд ставав викликом.
«Це вже п’яте місто за три роки. Починати спочатку важко, але найболючіше – чути запитання: «Чому ти не повертаєшся додому?» Люди не розуміють, що для нас перетнути кордон з росією означає смертельну небезпеку» – розповідає Олеся.

За словами жінки, найбільша її мрія, аби чоловік став цивільним.
«Я хочу, щоб моя донька більше не просила у Діда Мороза закінчення війни, а мріяла про телефон чи іграшку – те, що я можу їй дати».
Попри біль і труднощі, Олеся не опускає рук. Її комунікабельність і оптимізм допомагають налагоджувати життя на нових місцях.
«Коли я приїжджаю в Кілію, люди мене впізнають, вітаються. Це додає сил і я вірю, що скоро так буде і тут, у Болграді».
Та все ж, попри всі випробування та зміну міст, Олеся назавжди запам’ятає Бердянськ – справжній дім.
«Море в Бердянську пахне, як ніде, а сонце заходить не так, як на інших морях»