«Не хотіли пропускати через мозолі на пальцях. Вирішили, що я снайперша»

Ділимось одним із них на “Бердянськ 24”, граматика та пунктуація оригіналу збережені.

«Коли я розказую цю історію людям, які не пройшли шлях окупації і виїзду з неї, багато хто не може повірити, що я кажу правду. Все це дійсно схоже на страшний сон. Сон, який пережили і переживають тисячі жителів окупованих міст.

Навесні 2022 ми зрозуміли, що з Бердянська треба їхати. Виїзд із міста тоді починався зі спорткомплексу, де щоранку збирались колони машин. Наш ранок теж почався там. Між машин ходили втомлені і сірі люди. Хтось із них звіряв маршрут, хтось дочищав телефони, хтось – просив взяти з собою. Я нікого не впізнавала, не розуміла, чи всі люди були чужі, чи я.


Якийсь чоловік вмовляв вивезти його жінку. Вони стояли там щоранку вже декілька днів, не покидаючи надії. Ми їхали вдвох, пустою машиною, тому взяли її і ще одну дівчинку. Коли цей чоловік складав в наше авто їхні речі, він мовчки плакав.

Наших речей практично не було. Я тоді не розуміла куди ми їдемо, тому взяла пакет з найгіршими речами, якими ніколи не користувалась. Судячи з них ми збирались або на заслання, або вмирати. Принаймні, жити не збирались точно.

Наш маршрут тоді лежав переважно сільськими дорогами. І в кожному селі ми бачили однакову картину – купи російських солдат на українських подвір’ях. Вони грали в карти, їли, розвішували свою білизну. Я не хотіла думати, що стало з господарями цих будинків, залишалось сподіватись, що вони встигли виїхати.


Я взагалі старалась не думати, не дивитись. Просила себе лише мовчати. Боялась, що зірвусь і через мене всіх нас не пропустять. Тому я мовчки виходила на кожному посту, мовчки відкривала бардачок, піднімала сидіння, по сто разів витрушувала сумки. І так само мовчки ховала все це до наступної зупинки.

Процедура перевірки скрізь була схожа, окрім останнього посту. Ми вже наближались до Оріхова і були в кількох кілометрах від підконтрольної території, залишалась остання перевірка. На ній стояли буряти і вони були максимально «під чимось». Ми не відразу зрозуміли, чого вони від нас хочуть. Виявилось – перевірити долоні всім жінкам. Так вони «виявляли» снайперш, бо в них мають бути мозолі. І в мене вони були. Правда, від якоїсь сапи чи віника, але їх це не особливо цікавило. Вони кричали, зневажливо трясли моїми руками, знову їх обмацували. Ми не розуміли, що робити, проте ситуацію вирішив один з їхніх. Він вийшов з «будки», похитуючись, підійшов до «побратимів» і покликав до себе. Ця пропозиція виявилась такою привабливою, що вони враз забули про наші мозолі, а ми змогли поїхати далі…

Знову мовчки. Говорити змогли вже на українському посту. Говорити і плакати.

Бо вперше за кілька місяців до пекучого болю і пустоти, нарешті, додалось відчуття справжньої свободи…»