«Немає теплішого моря, ніж Азовське». Історія бердянки та тренерки зі стретчінгу Катерини Кучумової 

Її історія — це шлях від дитячих виступів у Бердянську до занять зі стрейчингу для українок у Німеччині, Грузії та Іспанії. Це історія людини, яка пройшла через травму, але не втратила любов до життя, до сцени й до свого міста біля моря.

Виступи на всіх сценах міста

«Мій творчий шлях почався в Бердянську з дитячих колективів, починаючи з ДЮСШ художньої гімнастики. Потім це був танцювальний колектив «Вітерець» українських народних танців», – згадує Катерина.

Згодом дівчина потрапила до театрального гуртка Центру дитячої та юнацької творчості, з яким об’їздила десятки фестивалів, як міжнародних, так і всеукраїнських. Саме там вона вперше відчула справжню любов до сцени.

«Не було такої сцени в нашому місті, на якій би я не виступала. Будучи студенткою, я вже працювала в бердянському ляльковому театрі і гастролювала з ними до Енергодара та Маріуполя», – розповідає дівчина.

Після цього вступила до Київської циркової академії на факультет повітряної гімнастики.

«Мені завжди хотілося літати, рухатись, бути в русі, це для мене не просто професія, це спосіб дихати».

Відновлення після травми

Закінчення академії збіглося з початком повномасштабної війни. У 2022 році вона отримала диплом, але вже не в Україні, тоді перебувала в Грузії. Саме там сталася подія, яка могла все зупинити.

«Я впала з великої висоти. Була операція, довга реабілітація, я заново вчилась ходити», – каже дівчина.

Але навіть у той період, коли сама потребувала допомоги, вона вирішила допомагати іншим.

«Я бачила навколо розгублених українських дітей, мам, які не знали, що робити. І вирішила запропонувати безкоштовні заняття зі стретчінгу. Ми збиралися разом, я вмикала тільки українську музику. Це була підтримка і для них, і для мене».

Так з’явилася маленька спільнота жінок, які через спорт і спілкування віднаходили сили.

Збиралися у парку на тренування

Після Грузії вона переїхала до Німеччини. Там долучилась до української організації, яка допомагала дітям і переселенцям. Викладала театральне мистецтво дошкільнятам українською мовою.

«Ми вивчали вірші, пісні, ставили невеликі сценки. Головна мета була щоб діти не забували українську мову», – пояснює вона.

Коли гурток закрили, бо місто більше не виділяло приміщення, Катя не зупинилася. Почала проводити заняття просто неба.

«Ми збирались у парку тричі на тиждень, у дощ, у спеку. Розтягувались, сміялись, співали пісень. Люди, які проходили повз, часто зупинялись і дивувались, що українці навіть за кордоном тримаються разом. Там були жінки різного віку і старші, і зовсім молоді, навіть хлопці просились на заняття», – ділиться дівчина.

Море, кохання і новий початок

Зараз Катя живе в Іспанії, у місті Малага.

«Тут стартував мій новий проєкт – стретчінг для жінок з України. Хочу долучитись до української організації, де є діти й театральний гурток, щоб продовжувати нагадувати їм, хто ми є».

До Іспанії вона переїхала через кохання.

«Я познайомилась зі своїм хлопцем в інтернеті, випадково у чатрулетці. Він теж українець, пише пісні про війну. Тепер ми разом створюємо музику, робимо спільні проєкти», – розповідає дівчина.

І хоч нове життя тільки починається, серцем вона завжди біля Азовського моря.

«Місце, яке мені нагадує Бердянськ, – це море. Кожного разу, коли я приходжу до нього, дивлюсь на хвилі, я відчуваю частину свого дому. Немає теплішого моря, ніж Азовське. Немає гарнішої набережної, ніж наша маленька, але така рідна», – каже Катерина.

Сум за домом і віра в повернення

У Бердянську залишились її дідусь і бабуся. Зв’язок з ними зараз обірвався.

«На жаль, уже три з половиною роки я не маю з ними постійного контакту. Вони літні, бояться спілкуватися, щоб не нашкодити собі. Я дуже сумую за ними, але знаю, що в серці ми поруч».

Дівчина мріє повернутись.

«Я не тільки вірю в деокупацію, я її чекаю. Я знаю, що робитиму після цього. Якщо потрібно буде працювати з дітьми, я повернуся.

Її очі світяться, коли вона говорить про Бердянськ.

«Таких людей, як я, багато. Багато хто мріє повернутись, багато хто вірить. Ми всі хочемо знову зустрітись на нашій Приморській площі, святкувати українські свята, співати наші пісні. І я дуже хочу знову виступати на сцені свого міста».