Смертельний діагноз та тортури. Історія морпіха з Бердянська, який вижив у російському полоні 

В полоні Владиславу Самбуру повідомили, що в нього рак та погрожували, що додому він вже не повернеться. Вже рік чоловік в Україні, де лікує туберкульоз - ніякої онкології в чоловіка не було.

Морпіх 501-го окремого батальйону Владислав Самбур зустрів велику війну в Широкиному, обороняв Маріуполь і пройшов через найжорстокіші катівні рф – від Оленівки до Бєлгородської області. Про це редакція «Бердянськ 24» дізналась з матеріалу Hromadske.

Кожен етап етапування починався з так званої «прийомки» – організованого побиття полонених, де не існувало жалю ні до віку, ні до стану здоров’я.

«Є таке поняття, як прийомка. В Оленівці нас приймали так – не дуже. А в інших місцях, можна без перебільшення сказати, – майже вбивали. Ти вилізаєш із машини й біжиш по цьому коридорчику, а тебе з двох сторін просто гасять. Б’ють усім, що є: руками, ногами, шокерами. Можуть бути гумові палиці, пластикові труби», – згадує Владислав.

Найдовше морпіх перебував у колонії міста Олексіївка. Там полонених змушували працювати в швейному цеху, виготовляючи спершу спальники для ворожої армії, а згодом спецодяг для ферм. Система трималася на колективному терорі: якщо хтось один «косячив» – отримували всі. Побутова тиранія доповнювалася культурним насиллям, зокрема, щоденним вивченням російського гімну та пісень Газманова чи групи «Любе». Владислав з іронією зазначає, що в російських тюрмах панує повна відсутність фантазії, адже цей репертуар змушують вчити в усіх вз`язницях без винятку.

«Залежало від зміни, але вчили гімн, вірші та пісні. «День побєди» і «Катюша», Газманова також, групу «Любе». Найсмішніше, що хлопці, які повертаються з полону – з різних тюрем, розповідають, що заставляли вчити одне й те саме», – каже чоловік.

Навесні 2023 року організм Владислава почав здавати. Постійна температура під 40 градусів, зламане спецпризначенцем ребро та критична втрата ваги перетворили його на тінь. Коли він уже не міг вставати з ліжка, адміністрація колонії вирішила розіграти виставу. Начальник установи з усмішкою оголосив йому про термінальну стадію раку.

«Мені вже було дуже погано – я не ходив, не вставав. Похудав десь до 45 кілограмів. Сдавав аналізи на туберкульоз, але вони нічого не показали. Я прямо там чах. І начальник колонії якось прийшов і сказав з усмішкою: «Домой ти все одно не поїдеш, у тебе онкологія четвертої стадії». Я йому відповів: «Нічого страшного, хоч тушку мою потім додому відправте». Я вже тоді змирився, що мене ніхто не вилікує», – ділиться морпіх.

Лише за два тижні московський онколог, який приїхав після візиту омбудсменки Москалькової, спростував рак, діагностувавши задавнений туберкульоз. Владислава почали лікувати, і в січні 2025 року він нарешті потрапив до списку на репатріацію важкопоранених. Проте замість спокійного відновлення на морпіха чекав нова боротьба – сімейний. Виявилося, що поки він боровся за здоров`я у камері, його грошове забезпечення отримувала матір, яку раніше позбавили батьківських прав. Тепер захисник змушений судитися з нею, щоб повернути власні кошти на лікування.

На запитання, чи оплачує держава зараз його реабілітацію, Владислав відповідає зі своєю незмінною самоіронією: «Ага, наздоженуть і ще раз заплатять».

Сьогодні він тримається завдяки підтримці побратимів, з якими планує створити ветеранський простір. Попри те, що він досі не відчуває ніг нижче колін, Владислав хоче здобути освіту та допомагати тим, хто, як і він, пройшов крізь російську неволю.