Цей лист написав наш земляк із Бердянського району. Все своє життя чоловік працював «на спадок» для своїх дітей – і втратив його за один день. Війна забрала у нього не лише дах над головою, а й відчуття, що праця життя мала сенс. Цей текст — про старість, яку війна вмістила в одну валізу.
Все своє життя я думав про старість. Точніше – про те, що я маю для неї зробити.
Наше покоління нічого не знає про життя «в моменті», як зараз модно казати. Нас вчили жити заради майбутнього. Відмовляти собі в усьому, працювати, старатись, відкладати. Головне бажання – залишити хоч щось своїм дітям.
Можливо, це звучить гірко, але справлі: наше покоління вчили працювати «на спадок».
Я так і жив: робота, підробітки, господарство. Нічого для себе, усе для сім’ї. Ми з дружиною ніколи ніде не їздили, не подорожували, нічим себе не тішили.
Лише працювали й економили.
Коли кілька років тому обоє вийшли на пенсію, то нарешті видихнули.
Так, пенсія скромна, але економити нам не звикати. Головне, що маємо дім, город, трохи землі – і все це залишиться нашим донькам.
Ми вірили: ми впорались…
А потім настав 2022 рік.
Спершу поїхали діти.
Я хотів кричати: «як так, а для кого ж ми все це робили, навіщо воно нам?»
А потім виїхали ми.
На сьомому десятку.
З однією валізою.
Я не знав, що сказати.
Як це – покинути все, що ти створював впродовж всього життя?
Як це – зрозуміти, що в тебе більше нічого немає?
Як це – втратити не лише дім, а саму надію, що ти колись допоможеш своїм дітям?
Коли все, заради чого ти жив – вмістилось в одну валізу.
Все своє життя я думав про старість, як про спокій.
Про відчуття, що ти зробив усе правильно, виконав свій обов’язок, залишив щось дітям.
А тепер я маю старість в одній валізі.
І відчуття дикої безпорадності.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google