Тиша, страх та ізоляція. Історія Даші – бердянки, яка відстояла своє право не іти до російської школи                            

Життя в постійній напрузі

Дар’я пробула в захопленому росією Бердянську півтора року. Каже, що на той час окупація була схожа на купол тиші, який накрив місто.

«Ти відчуваєш напругу, ти відчуваєш цей тиск, як наче перед зливою, тобто щось намічається, щось накаляється, ти ніколи не можеш розслабитися, але у цього немає грому, він вже пройшов. Тобто це була гнітуча така атмосфера. Але вже були всі продукти, хто хотів, той виїхав. Залишилися або люди, які не могли покинути місто фізично, або доглядали за батьками, або фанатики російського міру. Тобто ти йшов вулицею та не знав, з ким можеш говорити. Була оця постійна напруга в контролі того, що та кому ти можеш сказати. Я б так і сказала, що це було просто місто, накрите куполом, коли ти не можеш нікому нічого сказати», – описала окупацію Даша.

Водночас з тишею до дівчини прийшов страх. Вона боялась російських військових і того, що вони можуть з нею зробити.

«Кавказців і народів Сходу стало дуже багато, було страшно ходити містом. Кадирівці могли їхати на військовій машині з кулеметом і просто по приколу на тебе наставляти зброю, кричати щось, показувати знаки, ти не розумієш їх, тобі страшно. Коли чоловіки підходять на вулиці, щоб познайомитись фактично до дитини. Це дуже страшно, тому з часом я перестала виходити на вулицю та відгородилась від улюбленого Бердянська, який я знала іншим», – зауважила дівчина.

Дівчина зазначила, що єдиним незмінним у Бердянську залишалось море. Зараз Дар’я дуже за ним сумує.

Чому діти йшли до російських шкіл?

Дар’я не відвідувала російську школу, але багато її знайомих пішли до навчальних закладів, які відкрили окупанти. Дівчина пояснила, що їх батьків просто залякали.

«Погрожували, що можуть відібрати батьківські права, якщо не віддають дітей до російських шкіл, що за це будуть великі штрафи. Але дітям, які пішли в ці школи, нараховувалися щомісячні грошові бонуси, їм надавалась канцелярія, тобто були якісь подарунки для них», – розповіла дівчина.

Бердянка зізналася, що батьки також хотіли віддати її до російської школи. Злякались, що доньку заберуть насильно. Але дівчина змогла цього уникнути.

«Я заховала документи й відстояла своє право вчитися в українській школі. Я була категорична у цьому виборі. Це було те право, яке я мусила перед ними відстоювати, виборювати. Власне, я це зробила, тут суто мій підлітковий максималізм, бунтарство зберегли мою українську ідентичність в окупації. Тому що дійсно, якби я себе тоді не відстояла, якби я не заховала свої документи, то підозрюю, що зараз я не вчилася б в українському університеті, що я зараз не була б в Україні», – запевнила Дар’я.

Пропаганда замість освіти

Бердянка впевнена, що якби пішла до російської школи, то згодом втратила б свою українську ідентичність. Саме так, за словами дівчини, сталося з її знайомими.

«Спілкуючись з ними на початку року, коли говорили, що їх змусили батьки та вони не хотіли (іти вчитися до російських шкіл – ред.), в кінці року вони вже вступили до ростовських університетів і їм було з цим абсолютно окей. Їх вже ніхто не змушував. Тобто за цей рік, який вони провели в цих російських школах, дуже непомітно, але пропаганда вплинула на них настільки, що вони вирішили вступати до російських вишів і вважали це вдалим вибором. Ми про це говорили, наскільки для них прикольно, як вони чекають цього студентського життя в Ростові, жити подалі від батьків», – розповіла бердянка.

Також Дарина зауважила, що підхід окупантів до старшокласників і дітей молодшого віку відрізнявся.

«Вони (окупаційна влада – ред.) розуміли, що старші класи це діти, які в принципі більшу частину свого життя прожили в Україні. Вони мають вже певні принципи, певні установки. І конкретно вчителі моєї школи не намагалися їх суттєво перенавчати. Тобто в них щопонеділка мав бути «разговор о важном», виховна година, де мали вмикати російський гімн, розповідати про «визволителів святої СВО» та наскільки всі мають бути вдячними. Конкретно цим дітям не проводили, так і пояснювали, що ви дорослі, вам не треба переписувати свідомість», – розповіла бердянка.

Вона зазначила, що з місцевих вчителів на співпрацю з окупантами пішло близько 30%. Решту псведовлада добирала кадрами з окупованих раніше Криму, Донеччини, Луганщини та безпосередньо росії.

Українська школа = небезпека

Всі півтора року Даша навчалася в українські школі онлайн. Дівчина згадує той час з сумом, бо постійно вимушена була сидіти вдома. Вона боялася кудись ходити вдень через «полювання» окупантів на школярів.

«Військові могли підійти до дітей на вулиці, запитати де ти вчишся. Якщо виявляли, що ніде: штраф, санкції, викрадення. Тобто ми боялися всього. Тому я дуже повільно, але адаптувалась до того, що просто сиділа всі ці півтора року вдома. Я боялась відкритих хвірток і дверей, я боялась, що мене хтось підслуховує. Сиділа, трусилася, що я говорю українською та це почують сусіди. Так і пройшов випускний клас онлайн-освіти», – згадала Дар’я.

Дівчині довелось буквально зникнути з поля зору людей та стати невидимкою. Вона майже не виходила на вулицю, щоб її ніхто не побачив.

«Ми всім сусідам брехали, що я поїхала. Одним сказали, що мама відвезла мене до Запоріжжя та повернулась. Іншим – що я десь у селі Бердянського району. Типу в мене не все добре зі здоров’ям, повезли на природу лікуватись. Було таке, що зустрічали вчителів з моєї школи (які пішли на співпрацю з окупантами – ред.), батьки відповідали, що я в Запоріжжі. Причому я думаю, що всі сусіди та вчителі знали, що я в місті, бо мене все одно було видно, але вони обрали не звертати увагу. І мені з цим дуже пощастило», – наголосила бердянка.

Даша зазначила, що навчання було чи не єдиною її діяльністю в окупації. Це дозволило дівчині добре здати іспити. Водночас ізольованість допомогла бердянці вберегтись від впливу російської пропаганди.

«Мої батьки, близькі ходили на вулицю, вони все одно сприймали інформацію, яку чують, бачать. І я помічала, наскільки за цей рік ми вже відрізняємось, тому що я не виходила в це суспільство та не бачила те, що бачать вони. Я залишилась вірна своїм певним принципам. З часом у них змились оці кордони. Я реально на прикладах моїх родичів бачила, як діє російська пропаганда. Наскільки вони змінюються», – зауважила дівчина.

В Бердянську писала наукову роботу про окупацію

Перебуваючи в окупації Дар’я навіть взяла участь у конкурсі «Малої Академії Наук». Її робота була присвячена бердянським тг-каналам.

«Порівнювала між собою українські та проросійські телеграм-канали. Причому, я вважаю, доволі об’єктивно. Я пишаюсь цим. Це було про те, що українські канали, не маючи джерел інформації, не будучи безпосередньо в місті, не знають звідки брати інформацію. Вони беруть її з відкритих бердянських чатів, де люди пишуть «умовний вибух». Але інформація доходить дуже повільно. І це те, що мене певною мірою дратувало в окупації. Я не любила російські пропагандистські канали, але була змушена на них підписуватись, щоб дізнаватись хоч якусь інформацію. Бо ми жили в інформаційній ізоляції і в бульбашці», – пояснила Дар’я.

Також у своїй роботі вона порушила теми безпеки використання месенджера та приклади використання Телеграму терористами. Дар’я згадала, що під час роботи над МАН відчувала страх, бо це було дуже небезпечно. А в день презентації наукової роботи про тг-канали в окупації, у сусідів згори ФСБ проводили обшук.

Хто не з нами…

Даша розповіла, що конфлікт цінностей та інтересів між дітьми був дуже помітним. З одного боку ті, хто виїхав з окупації та підтримують Україну, з іншого – однокласники, які пішли до російської школи.

«Я пам’ятаю, що дітей, які пішли до російських шкіл (але продовжували онлайн навчання в українській школі – ред.) дуже булили. Їм писали, що «ви взагалі тут ніхто, ви не варті української освіти, ідіть у свою російську школу. Чому ви дізнаєтесь домашнє завдання? У вас же є ваша російська улюблена школа, ідіть туди навчатися». Це був конкретний булінг з великою кількістю матів», – поділилася бердянка.

Даша зізналася, що сприймала ці образи на свою адресу також. Адже, вона хоч і не пішла навчатися до російської школи, але залишалася в окупованому місті.

«Мені було образливо читати, що всі, хто залишився в Бердянську, зрадники, що вони всі чекали русню, наші батьки чекали русню, коли ми не чекали. І тому я певною мірою відстоювала цих дітей, а потім побачила, що вони поступали до ростовських університетів і засумнівалася в своєму виборі. Вже після виїзду я зрозуміла і ту, і ту сторони», – зізналася дівчина.

На думку Даші, цей тиск міг підштовхнути її колишніх однокласників обрати росію.

«Насправді я вважаю жертвами ситуації дітей, які пішли в ці російські школи. Їх недостатньо вберегли та недостатньо вмотивували. Бо коли в твоєму шкільному чаті пишуть, що ти зрадник, а в другому облещують: і в табори, і в поїздки відправляють, бо вони менше вчилися та більше їздили і брали участь у політичних акціях, насправді вибір очевидний. Коли у тебе є офлайн ком’юніті, з якими ви здружилися, і булінг в українській школі… Зрозуміло, що це відбувалося в наших чатах без вчителів, але треба було більше приділяти увагу цій ситуації, дивитися наскільки всі напружені всередині колективу», – припустила дівчина.

Обрала Україну – бо українка

Зробити вибір на користь своєї країни Даші допомогли підліткове бунтарство та максималізм. Дівчина наголосила, що обрала для себе бути непохитною у власних принципах.

«Я переходжу на українську, я люблю та плекаю все українське. Я обираю українську освіту, я обираю український університет. Я обрала Україну. І кожен раз, коли цей мій вибір ставили під сумнів і батьки, і моє близьке оточення, я не покладала руки і не казало, що добре, робіть з моїм життям що хочете. Підлітковий максималізм зараз переріс у чіткі принципи. Тому що я українка, мене народили, виховали українкою, чому я маю вчитися, контактувати з росією, яка окупувала моє місто?», – наголосила бердянка.

Ще перебуваючи в Бердянську дівчина вступила до Запорізького ВИШу.  Щоб виїхати з окупації, Дар’я збрехала батькам, що навчання можливе лише офлайн. Вона навіть накопичила гроші на дорогу та знайшла перевізника до Запоріжжя.

«Батькам довелося змиритися з тим, що це вже не просто мрія, а план. Їм довелось мене відпустити», – наголосила Даша.

Останній день вдома

Бердянка назавжди запам’ятала останній день у рідному місті.

«Пам’ятаю, як бігала, шукала сумку. Треба було багато чого взяти. Ще ми пішли на якийсь фільм. Я ще пам’ятаю, що в кінотеатрах умовно прем’єра була рік тому, а вони крутили старі фільми, бо їм не поновили ліцензії та були піратські версії. Родиною пройшлись Приморкою (Приморська площа на набережній Бердянська – ред.), подивилися, як сонечко сідає перед портом. Порожні вулиці, нікого немає – це було літо 2023-го. Якийсь хлопець з колонкою з якоюсь пропагандистською російською музикою, намотував кола по Приморці, щоб створювати ілюзію якогось кіпішу. Я впевнена, що йому заплатили, бо не знаю, як людина в здоровому глузді може три години в спеку так їздити. Того ж вечора я мала вже їхати», – згадала Даша.

Дівчина запевнила, що не уявляє свого життя в окупованому місті та навіть на короткий термін не збирається туди повертатись до звільнення.

Життя на вільній землі

Вже під час навчання в університеті, Даша стикнулась з упередженнями до внутрішньо переміщених осіб. Це було в гуртожитку, де жили як ВПО, так і студенти з вільних міст України.

«Звучало, що умовно ви приїхали на все готове, мені якось себе утримувати, а у вас є виплати, вам допомагають волонтери. Вам взагалі не треба паритися, у вас є 3 тисячі, а мені треба ходити на роботу. Тобі підігнали ноутбук для навчання, бо ти виїхав без нічого, є одна валіза. Ми можемо помінятися обставинами. Поживи в окупації, відчуй, як це, коли ти не можеш побачити близьких, повернутися додому на вихідні. Зате в тебе буде три тисячі та ноутбук», – зазначила переселенка.

Але водночас бердянка отримала підтримку університетської спільноти, зокрема викладачів.

«Мене там дуже зустріла класна кураторка. Вона пригостила всякими смаколиками. Коли я написала, що захворіла, вона принесла варення домашнє, накупила солодкого. Каже, ти сама живеш без підтримки батьків, я знаю, як це може бути важко, от тобі подарунок», – запевнила дівчина.

«Виїхати з окупації – найкраще рішення в моєму житті»

 Даша зазначила, що не піддаватись російській пропаганді перебуваючи тривалий час в окупації, майже неможливо. Підліткам, які зараз вимушені обирати між росією та Україною, вона радить поставити собі кілька питань.

«Щодо якихось навіть базових речей, які ви ніколи б не ставили під сумнів: «Чому я так думаю? Чому я думаю, що зараз мені тут добре жити?». Тобто, чи це ваші думки? Звідки в мене ця інформація? Хто мені про це сказав? Звідки я оце вихопив і чому я так думаю? Підліткам, які бояться, виїхати з окупації.. я можу зрозуміти, чому ви боїтесь, бо я сама боялась і боюся. Я не впевнена, чи я хотіла б і змогла б прожити ще раз досвід виїзду. Зараз можу сказати, що виїхати з окупації – це було найкраще рішення в моєму житті. Це як скинути з плечей тягар, розбити купол тиші та подивитися на світ тверезо. Тут реально і повітря, і небо інші», –поділилася бердянка.

Дар’я радить хоча б онлайн вступити в український ВИШ, щоб мати нашу освіту, не втратити зв’язок з батьківщиною. Дівчина запевняє, що викладачі ідуть назустріч, а навчатися віддалено можливо навіть паралельно з роботою.

«Вам будуть обіцяти золоті гори в ростовських університетах. Можливо, вам навіть їх дадуть. Але чим потім обернуться ці золоті гори та чи справді це буде золото, ми зможемо побачити після вашого випускного. А в українських вузах ви можете для себе обрати українську освіту. Навіть дистанційно, навіть в умовах окупації, паралельно вчитися, працювати. В цьому немає дуже великої проблеми, тому що реально всі викладачі в моєму оточенні йдуть на зустріч, і вони всі допомагають випуститись, здобути хоч якусь українську освіту. Якщо вам хочеться зберегти коріння та клаптик українського в своєму повсякденному житті, спробуйте вступити дистанційно. Якщо не сподобається, відрахуватись», – запропонувала переселенка.

Матеріал створений в рамках об’єднання Кластер релокованих медіа