«Вірю, що приїду до Азовського моря». Інтерв’ю з викладачкою вокалу з Бердянська Наталею Вареник

Наталя Вареник вокалістка та викладачка співів з Бердянська. До повномасштабного вторгнення та окупації міста вона працювала в будинку культури «Райагропромпостач», де була керівником Вокальної Студії «До-мі-солька», яку заснувала в 2008 році. Водночас Наталя була солісткою оркестру муніципального естрадно-джазового оркестру «Азовська чайка» у міському палаці культури ім. Т.Г. Шевченка.

Про творчість під час великої війни, патріотизм в окупації та на волі, чому навіть зараз потрібно співати вокалістка розповіла і інтерв’ю «Бердянськ 24».

Чи потрібен спів під час війни?

Жінка згадала, що коли почалася велика війна, не розуміла що робити далі, здавалося, що її професія більше непотрібна.

«Це частинка життя, яка ніколи не зможе бути такою, як була раніше. Я думала, навіщо мені ця професія? Вже в окупації думала, чим я можу займатися іншим. Окрім викладача вокалу, також маю диплом викладача іноземної мови, початкових класів, та організатора. Навіть думала змінити професію, якщо, наприклад, у мене вийде виїхати з окупованого міста. Але вперше у мене опустилися руки, тому що я розуміла, в такий час це нікому не потрібно», – поділилася бердянка.

Багато вихованців Наталі виїхали з міста, зокрема за кордон. Вже в травні до викладачки звернулися батьки тих, хто залишився в місті, просили продовжити заняття. Так, попри небезпеку, «До-мі-солька» відновила роботу.

«Батьки  казали,  що не хочуть, щоб діти максимально були просякнуті цією війною. Просили позайматися будь-чим, просто відволікти їх. А у мене був такий настрій, що я навіть не розуміла навіщо це потрібно. А потім якось воно пішло, і я зрозуміла, що реально завдяки цим маленьким дітям знову почала посміхатися», – згадала Наталя.

Вона розповіла, що займалася з дітьми в будинку культури. Водночас там уже працювали представники окупаційної влади.

«Ми займалися у п’ятому кабінеті, а у першому вже працювали інші люди. І ми приходили туди, я не знаю, чесно кажучи, як це виходило. Підіймалися на другий поверх, переходили по колу, щоб потрапити в свій кабінет. У мене навіть є світлини, як ми посміхаємось, бавимось, сміємось. Вони приносили свої іграшки, просто дуркували, проводили творчий час, малювали. Зачиняли вікна, двері та тихесенько співали, навіть українські пісні співали, складали вірші. Дух такий був. Я от іноді пригадую, мені дуже страшно стає», – запевнила викладачка. 

Саме тоді Наталя усвідомила, що навіть під час війни творчість залишається актуальною. Особливо для дітей.

«Їм, як нікому, треба максимально давати можливості, щоб вони за будь-яких умов менше все відчували. Хтось говорить, що це не на часі, навіщо робити ці дитячі розваги, коли приліт. Я все ж таки думаю, що максимально потрібно виховувати творчих, культурних дітей, виховувати патріотизм в піснях, в танцях. І діти від цього стають добріше, розумніше і доросліше. Що б хто не говорив, я гадаю, що ми робимо правильні речі, що потрібно в будь-які моменти розвивати культуру, підтримувати її. Але в межах розумного», – наголосила вокалістка.

Нове життя в чужому місті

Наталі вдалося звільнитися та забрати свою трудову книжку. З початку окупації жінка не отримувала зарплату, а заняття проводила на волонтерських засадах. Коли окупанти почали пропонувати Наталі роботу вона зрозуміла – час виїжджати.

«Мені там запропонували зустрітися в Міському палаці культури, співпрацювати. І до мого чоловіка приходили. Ми розуміли, що потрібно вже швидесенько виїжджати. Але, чесно кажучи, це дуже важко було зробити, все кинути та поїхати. Мені дуже важко було на душі. Колектив був моїм життям», – зізналася бердянка. 

Наталя з сім’єю виїхали до Дніпропетровської області, перший рік жили в селі, потім перебралися до міста. Їй запропонували працювати онлайн в Центрі дитячої та юнацької творчості (зараз Палац дітей та молоді – ред.), так «До-мі-солька» продовжила заняття.

«Коли я сказала, що виїхала та ми можемо продовжити займатися онлайн, майже весь колектив зібрався. Ми довго спілкувалися, хтось розповідав де вони знаходяться. Через якийсь час діти почали плакати, малеча не розуміли, чому ми не можемо повернутися додому. Я зрозуміла, що дітям дуже важко адаптуватися. У нас є такі заняття, що ми не тільки співаємо, але і ще розповідаємо хто де знаходиться, культурні звичаї. Дуже цікаво, я хочу сказати. І трішки сумно, тому що розумієш, що час йде, всі налаштовуються жити в інших містах. Майже всі виїхали (з Бердянська – ред.). Дуже їх мало залишилося, вони якийсь час виходили в онлайн займатися, але ми розуміємо, що це дуже небезпечно», – зазначила викладачка.

Викладати вокал онлайн виявилося задачею з зірочкою. Наталі довелося проявляти креативність і шукати нові методики. Втім, жінка змогла адаптуватися до нових умов. Зараз вихованці «До-мі-сольки» беруть участь у творчих конкурсах, де отримують призові місця.

Після року віддаленої роботи, жінка знайшла другу роботу. Тепер вона поєднує викладання онлайн для бердянців і офлайн заняття в Дніпровській дитячій музичній школі №17.

«В Бердянську дім, це залишається незмінним, найкращим в світі.  Але у мене зараз такі умови на роботі, що я відчуваю комфорт як вдома. І діти, і колектив, і батьки. Нещодавно ми їздили до Києва, куди привезла дітей і з музичної школи Дніпра, і з Бердянська. Ми об’єдналися, як одна команда. Таке дежавю вийшло. Завжди беремо участь у благодійних концертах на підтримку наших воїнів, робимо патріотичні вокальні номери. Мій чоловік тренер з боксу, він дуже часто проводить турніри, присвячені нашим захисникам. В них дуже патріотичні початки», – зазначила Наталя. 

Бердянці на конкурсі в Києві (Фото: архів героїні)

Повернення буде не менш болючим, ніж виїзд

Наталі не відомо про всі творчі колективи, які продовжують працювати в окупованому Бердянську. Втім зазначила, що до війни не всі викладачі мали відношення до творчості.

«Я не хочу називати імен, там багато людей зараз дуже активні в Бердянську. Вони знайшли себе. Для мене це був шок, що вони в такій сфері професіонали, як виявилось. Таке відчуття, що ми їм заважали бути яскравими людьми, якими вони зараз є», – зауважила вокалістка.

Чи працюють творчі гуртки в «Райагропромпостачі» Наталя не знає. Каже, боляче усвідомлювати, що хтось може зайняти її кабінет, де вона пропрацювала багато років, який вже став рідним місцем. Але жінка не загубила надію на повернення додому.

«Я вірю, що Бердянськ буде деокупований. Він стане вільним. І вірю, що приїду туди, на Азовське море до своїх рідних людей. Але я хочу сказати, що в усіх вже інше життя. Всі адаптувалися в різних містах і я думаю, що дуже важко комусь буде знову почати все з нуля. Я зараз дуже звикла до дітей, які тут у мене (навчаються у Дніпрі – ред.). Я розумію, що мені дуже боляче тоді було залишати свій колектив, я довго до цього звикала. І розумію, що зараз у мене теж великий колектив, багато дітей, у них свої мрії. Але ж є рідне місто і там може бути легше, тому що це дім», – зауважила бердянка.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів