Вона будує життя з нуля, розвиває гумористичний блог та організовує жіночі івенти. Про шлях від 500 підписників до впізнаваності, життя «без фільтрів» та чесну ціну деокупації рідного міста – в історії бердянки Олесі

Гумор як терапія

«Я в якийсь момент прокинулася, а в мене мільйон переглядів на відео. Я така: оу, дякую!» – згадує Олеся.

У рідному Бердянську в неї було всього 500 підписників – сторінка для своїх. Блог почав стрімко рости вже після початку повномасштабної війни. Олеся обрала гумористичний формат інтуїтивно: жарти стали для неї способом зняти емоційну напругу та пережити стрес.

«На сьогодні я не великий блогер, скоріше – міні-інфлюєнсер. Але я кайфую від того, що створюю. Мені подобається, коли на зустрічах люди кажуть: Я на вас підписана, ви в житті така ж проста, як і в сторіс».

Олеся – адепт нової щирості. Вона проти того, щоб транслювати в соцмережах викривлену реальність та ідеальну картинку, якої не існує. Її принцип – показувати життя таким, як воно є.

«У блогерів-мільйонників за кадром відбувається все те саме, що й у вас. Просто вони не готові це відкрити. Їм часто не вистачає моральних сил зізнатися, що їм теж важко, що вони теж живуть у складних умовах, а не в казці».

Хейтери як двигун прогресу

Блог приносить задоволення і невеликий заробіток, але має й зворотний бік – хейт. Олеся зізнається: раніше боялася негативних коментарів, і це гальмувало її розвиток. Тепер їй байдуже на думку сторонніх – вона продовжує робити своє.

«Щасливі люди помічають навколо прекрасне. У мене особисто немає часу заходити до когось у профіль, передивлятися відео, вишукувати негатив… А хейтери не просто пишуть гидоту – вони знаходять коментар, який їм сподобався, і починають під ним цілі дискусії! Люди, звідки у вас стільки часу? Мені його часом просто пожити не вистачає».

Дівчина переконана, що хейтери – це найвідданіші глядачі, які своїми коментарями лише просувають контент у топ. Для неї важливо бути острівцем спокою для своєї аудиторії, і жоден негатив цього не змінить.

Польща, Одещина та пошук свого місця

На початку вторгнення Олеся з донькою та сестрою виїхала до мами в Польщу. Там вона прожила 8 місяців, лише раз навідавшись в Україну до чоловіка-військового. Ця поїздка стала переломною.

«Мабуть, саме тоді я зрозуміла, як насправді важко живе Україна. Новини в телефоні – це одне. Але коли ти відчуваєш цей біль на собі, бачиш усе на власні очі – це зовсім інша історія. Я побула вдома два дні і повернулася до Польщі працювати, але думками залишилася тут».

Довго без родини Олеся не витримала і прийняла рішення остаточно повернутися. Спочатку оселилися в місті Кілія на Одещині. Життя довелося починати з чистого аркуша.

«Спочатку я ніде не працювала, потім влаштувалася адміністратором в магазині. Я безмежно поважаю працівників цієї мережі – це пекельна праця, і фізично, і морально. Не знаю, як люди витримують там роками. Згодом через сімейні обставини мені знадобився вільніший графік, щоб більше часу приділяти дитині, і я пішла працювати методистом у Будинок культури».

Але й це життя довелося покинути. Разом із чоловіком родина постійно змінювала міста, аж поки не осіла в Болграді. Саме тут Олеся знайшла нову місію – почала організовувати групи підтримки для жінок. Допомога іншим дає їй сили триматися самій.

«Я б з’їхала з глузду, якби просто сіла і почала плакати. Я мушу постійно щось робити».

Про російське коріння та перехід на українську

Олеся до семи років жила в Росії, її батько – росіянин. Проте крапки над “і” були розставлені ще у 2015 році після візиту до родичів. Вже тоді вона зрозуміла, що не хоче мати з цією країною нічого спільного.

«Після початку повномасштабного вторгнення моя позиція стала залізобетонною. Для мене не існує хороших росіян. Жодних».

Після трагедії в Бучі у 2022 році у дівчини щось “перемкнуло” і щодо мови. Вона свідомо перейшла на українську. Особливо важливим це стало за кордоном – як спосіб ідентифікації.

«Ми живемо в державі Україна. У нас є Закон, і ми маємо його дотримуватися. А якщо хтось не хоче цього робити – можна зібрати валізи в ручки і їхати туди, де умови життя подобаються більше».

Ностальгія за містом та думки щодо деокупації

Олеся зізнається: їй шалено не вистачає прогулянок на Третій дамбі з родиною. А ще – вона несподівано почала сумувати за смаками дитинства.

«Якби хтось колись сказав, що я хотітиму риби, я б розсміялася, бо ніколи її не любила. Але зараз за наш азовський піленгас я б душу дияволу продала».

Звісно, дівчина мріє, що Бердянськ буде вільним. Вона хоче просто сісти в авто і без фільтрацій та блокпостів поїхати додому – в гості, адже жити там вже не планує. Проте, дивлячись на речі тверезо, без рожевих окулярів, Олеся боїться ціни цього звільнення.

«Якщо говорити про деокупацію військовим шляхом… Скажу відверто: мабуть, я більше проти. Та кількість людей, яка вже загинула, і яка змушена буде загинути, щоб звільнити наш дім… Це занадто висока ціна. Для мене особисто – непідйомна».

А поки дівчина продовжує жити, будувати своє майбутнє там, де вона є зараз, і планувати – настільки, наскільки це можливо в наші часи.