Втратив ногу, але не жагу до життя. Історія бердянця Сергія Ковача, який тренує ветеранів 

Коли на Великдень 2024 року ворожа авіабомба знищила командний пункт на Харківщині, офіцер Сергій Ковач опинився живцем похованим під землею і втратив ногу. Проте завдяки спортивній дисципліні він піднявся на протез усього за кілька тижнів, а сьогодні тренує інших ветеранів у інклюзивному залі.

Коли Сергія дістали з-під землі, він не став бідкатися чи панікувати. Військовий каже, що чітко розумів усі ризики ще до того, як вирушив на Харківський напрямок. Своє поранення він зустрів із вражаючим, майже чорним гумором.

«Комусь пощастило більше, комусь менше. Іноді живі люди заздрять мертвим. Але коли я прийняв, що вже вмер, бо не міг рухатися під завалами, то потім просто сказав собі: нічого страшного, по гарантії кінців заміним, і буде нормально».

Сергій переконаний, що на війні є речі, які ти не можеш контролювати, наприклад, думки інших чи приліт бомби. Але в твоїй владі завжди залишається те, як ти реагуєш і що плануєш робити далі. Після евакуації Сергій намагався ворушити кожним суглобом.

Лікарі прогнозували, що на відновлення знадобиться щонайменше рік. Сергій скоротив цей термін у кілька разів завдяки спортивному минулому. До війни він серйозно займався тхеквондо, що дало йому феноменальний баланс, а в армії свідомо зміцнював коліна, поперек і серце. Тіло згадало навантаження, і м’язова пам’ять спрацювала на випередження.

На фото бердянець та ветеран Сергей Ковач Screenshot

Наразі Сергій безкоштовно тренує інших ветеранів з ампутаціями. Свій підхід він називає методом Фейнмана (американський фізик Річард Філіпс Фейнман – прим. редактора): коли ти навчаєш когось іншого, то сам починаєш краще розуміти те, що робиш.

«Спочатку ходило сімнадцять людей, а постійно і активно займаються четверо. Менше половини. Але це нормально, серед цивільних таке ж відсоткове співвідношення тих, хто дбає про здоров’я. Я нікого силою не тягну. Все, що в моїй владі – запропонувати, дати знання і показати власний приклад. Можливо, вони рік чи два будуть дивитися мій Інстаграм, а потім скажуть: добре, я теж піду».

За словами Сергія, для пораненного бійця важливе поєднання двох типів мотивації. Негативної – коли людина боїться втратити рухливість, і позитивної – коли вона бачить перед собою реального «крутого чувака», який зміг. Сам Сергій і став цим живим доказом.

Сергій не любить, коли перехожі на вулиці надмірно звертають на нього увагу чи пропонують непотрібну допомогу. Він просто йде у своїх справах, не замислюючись про те, що замість ноги у нього залізо. Від суспільства він хоче лише одного – адекватності.

Дивлячись на старі фотографії рідного міста, Сергій відчуває не тугу за втраченим, а радість від того, що ці щасливі моменти взагалі були. Бажання змінити минуле він вважає незрілістю: 

«Якщо ти зміниш минуле, ти станеш іншою людиною в майбутньому. Це означає просто перестати існувати тим, хто ти є зараз».

Сьогодні у нього немає глобальних ілюзій про справедливість світу, але є дуже чітка координата для майбутнього переміщення.

«У мене немає мети обов’язково повернутися в Бердянськ. Але в мене є мета повернутися саме на те місце, де я отримав поранення. Там, у кишені пошматованої форми, лишилася моя флешка. На ній фотографії, які більше ніде не збереглися. Хочу прийти і забрати її».