Масового повернення немає – кажуть офіційні дані, але за сухими цифрами стоять долі людей, які не витримують економічного тиску. Не витримала і Тетяна (ім’я змінено з метою безпеки) з Бердянська.
Тетяна виїхала з Бердянська влітку 2022 року, коли місто вже кілька місяців перебувало під російською окупацією. Разом із восьмирічною донькою вона пройшла виснажливий шлях через блокпости та фільтрацію, спершу оселилася в Запоріжжі, а згодом переїхала на Київщину.
Перші місяці допомагали державні виплати для внутрішньо переміщених осіб. Ці гроші покривали частину оренди, яка складала 7 тисяч гривень на місяць. Згодом виплати скасували, залишилась лише зарплата, Тетяна працювала продавчинею.
«Моя зарплата 15 тисяч, 7 з яких я віддавала за оренду житла. Залишається кілька тисяч на все інше. А в мене дитина – школа, харчування, одяг. Ми постійно були в мінусі», – розповідає жінка.
Додатково Тетяна намагалася підробляти, але цих грошей вистачало лише на оплату комунальних.
«Якщо ти працюєш, то всі думають, що в тебе все добре, але насправді ти просто тримаєшся з останніх сил, аби не опинитися на вулиці», – каже Тетяна.
Рішення повернутись було складним
Навесні цього року жінка остоточно виснажилась. За комунальні послуги накопичилися борги, за оренду – прострочення. У Бердянську залишився будинок батьків, де можна жити безкоштовно, і родичі, які готові допомогти продуктами та доглядом за донькою.
«Так, тут окупація, російська влада, яку я не підтримую, озброєнні військові, але коли щодня думаєш, чим нагодувати дитину, страх відходить на другий план», – зізнається жінка.
Дорога назад тривала кілька днів і проходила через фільтраційні пункти. Принизливі перевірки, години очікувань, розмови з озброєними людьми.
«Це морально тяжко, але в той момент мені просто хотілося, щоб усе закінчилося», – згадує Тетяна.
Не повернулась би, якби мала підтримку
На її думку, вирішальними стали не лише гроші, а й відсутність системної підтримки для тих, хто хоче залишитися на підконтрольних Україні територіях:
- стабільна допомога для працюючих переселенців із низьким доходом;
- державні програми доступної оренди житла;
- можливість швидко й безкоштовно влаштувати дітей у садки та школи;
- інформаційна і психологічна підтримка, щоб переселенці не почувалися чужими у громаді.
«Я хотіла працювати, я хотіла бути корисною, але держава мала б створити умови, щоб я могла залишитися. А громади прийняти нас, а не дивитися, як на тягар», – каже Тетяна.
Трохи цифр
За даними Мінсоцполітики, станом на кінець 2024 року близько 1 000 людей повернулися на тимчасово окуповані території. Це менше 0,03% від усіх зареєстрованих ВПО. Для порівняння, загальна кількість переселенців в Україні становить понад 4,9 мільйона.
Віцепрем’єрка Ірина Верещук наголошувала, що масового повернення немає, а окремі історії не відображають загальної картини. Водночас експерти визнають, що навіть одиничні випадки сигналізують про проблеми із підтримкою переселенців, особливо у сфері житла і працевлаштування.
Тетяна не хотіла жити під окупацією, вона просто не змогла вижити тут, на підконтрольній Україні території. Вона обрала цей шлях не тому, що підтримує російську владу, а тому що не отримала підтримку від української. І аби таких сухих цифр з реальними долями не ставало більше, треба починати діяти вже зараз.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google