Юлія двічі залишала рідні міста через війну. У 2014 році Донецьк, а в 2022 – Бердянськ. Сьогодні вона живе у Дніпрі, відновила свій бізнес і вчиться будувати нове життя. Але спогади про дім і море не відпускають досі. Вона розповіла, як це – починати все з нуля двічі і не втратити віру.
Донецьк. Перша втрата дому
Юля народилася у Донецькій області, у селі неподалік межі з Дніпропетровською. Саме зараз там точаться бої.
«Я в Донецьку навчалася п’ять років на маркетолога і потім ще працювала близько чотирьох років – менеджером по рекламі на радіо, в рекламному агентстві. Коли в 2014 році все почалося, ми, звичайно, були в шоці, – згадує Юля. – Спочатку нас перевели на дистанційну роботу. У Донецьку тоді почали з’являтися невідомі люди. Ми просто їздили на роботу і намагалися жити звичним життям. Тому всі ці наративи, що ми вийшли і щось хотіли змінити, – це абсолютна неправда».
Коли у місті почали літати літаки, стало очевидно, що безпечно вже не буде.
«Ми працювали в тій стороні, де аеропорт, і коли вже почали літати літаки, нас відправили на дистанційну роботу. Трошки ще попрацювали так, потім компанія розвалилася, зарплату перестали платити – і на цьому вся історія закінчилася», – розповідає Юля.
Їй було легше, бо вона знімала квартиру і не мала власного житла, яке потрібно залишати. Але було важко усвідомлювати, що її рідне село, розташоване на межі областей, також у небезпеці.
«Ми боялися, щоб війна не прийшла і туди, але до 2022 року там була Україна», – каже вона.
Після Донецька Юля переїхала до Бердянська, де навчалася її сестра.
«Я подумала, що в інше місто не хочу. Потрібно їхати до когось зі своїх», – пояснює бердянка.
Довгий час Юлю переслідували спогади про життя в Донецьку.
«Були такі картинки в голові – раз, і ти наче знову йдеш парком Щербакова. Чи їдеш вулицею у Донецьку. Це з’являлося раптово. Ми сумували, звичайно. Вірили, що все повернеться. Але з часом віра пропала», – каже Юлія.
Бердянськ. Другий досвід окупації
Бердянськ став для Юлі новим домом. Тут вона налагодила життя, займалася улюбленою справою, але у лютому 2022 року війна знову змусила її залишати дім.
«Ми в перший же день поїхали, – згадує Юля. – Розуміли, що Бердянськ – тупиковий. Море, порт, інфраструктура і нікуди тікати. Краще буде поїхати в село. Ми думали, що великі міста будуть бомбити, а села – ні».
Рішення приймали швидко. Напередодні Юля працювала. Було 8 березня, вона готувала замовлення для шкіл і садочків.
«Я навіть не подумала, що треба щось із собою взяти. Думала, поїдемо в село на тиждень-два, поки все стабілізується. У мене навіть на столі залишилися вирізані пелюстки для квітів – замовлення від класу на подарунки», – розповідає Юля.
Усе майно і бізнес залишилися в Бердянську.
«Я навіть не подумала, що там моя швейна машина, інструменти, усі напрацювання за стільки років. Коли ми місяць просиділи в селі, мені дуже не вистачало цього всього. Я не знала, що робити далі. Магазин поставили на паузу – платформа Etsy автоматично відправила всі українські магазини у відпустку. Я думала: а що тепер? Як працювати?», – каже Юля.
Життя в Дніпрі і відновлення справи з нуля
Юля з родиною поїхала жити в Дніпро і відразу ж повернулась до роботи.
«Я купила фетр, клейовий пістолет і мінімальний набір інструментів і відкрила магазин знову. Спершу було дуже важко, але замовлення почали надходити майже відразу», – розповідає Юля.
Щоб відновити бізнес, вона шукала будь-які можливості. Пройшла навчання у благодійному фонді, отримала три гранти.
«Перший – маленький грант від фонду «Профрозвитку», за який я купила побутову швейну машину. Потім було навчання в Маріупольській школі бізнесу – там теж допомогли обладнанням. А минулої осені я отримала грант від Save the Children – півтори тисячі доларів. Це дозволило мені вийти на новий рівень, купити обладнання, яке тепер частково замінює мої руки», – каже Юля.
Вона додає, що саме можливість навчатися і відчувати підтримку допомогла відновити сили.
Як змінився бізнес і життя
До війни Юля робила аксесуари – бантики, обручі, прикраси для свят. Тепер асортимент розширився – вона почала шити головні убори, робити бутонєрки для школярів і випускників.
«Я підходила з тієї точки зору, що шапку чи панамку куплять у будь-якому випадку – це необхідність. А корону чи віночок – не завжди. Тому вирішила робити більше практичних речей», – пояснює Юля.
Вона працює і з українськими клієнтами, і з іноземними – найбільше замовлень надходить із США. Саме ці люди часто підтримували її морально в найважчі часи.
«Одного разу дівчинка з Америки замовила образ із полуницями на свій день народження. Це для мене особлива тема, бо в моєму рідному селі полуниця – символ. У нас майже в кожному дворі всі вирощували полуницю і возили продавати в Донецьк. Я сказала клієнтці, що не можу гарантувати доставку вчасно через війну. А вона відповіла, що все одно замовить, бо хоче мене підтримати. І знаєте що? Посилка прийшла саме в день свята. Вона надіслала мені фото з друзями і всі були у жовто-блакитних кольорах на підтримку України», – розповідає Юля.
Інша американка просто запитала, як вона живе, і попросила PayPal.
«Вона скинула мені 100 доларів. Я була в шоці. Ці гроші я передала знайомим у Бердянську, які залишалися без засобів до існування, і оплатили ліки. Люди там відмовлялися брати допомогу для себе, але ми знайшли спосіб їх підтримати. Мені було дуже приємно, що чужі люди з іншого кінця світу просто хочуть допомогти», – каже Юля.
Такі історії, зізнається вона, рятували і давали сили працювати далі.
Спогади про дім і віра у майбутнє
Найбільше Юля сумує за морем і прогулянками на набережній.
«Від народження сина я кожного дня з коляскою проходила набережну. Це був наш ритуал. У Дніпрі теж можна гуляти біля річки, але це зовсім не те», – каже Юля.
Вона вірить у деокупацію Бердянська, але розуміє, що місто вже не буде таким, як раніше.
«Найбільше мене хвилює, як син буде навчатися у школі з дітьми, які пережили окупацію. І мовне питання теж. Він з чотирьох років розмовляє українською і не переходить на російську, навіть якщо діти довкола говорять нею. Це може стати проблемою», – ділиться бердянка.
Попри все Юля планує повернутися.
«Якщо кожен вирішить, що не треба повертатися, тоді в місті не буде майбутнього. Я впевнена, що після деокупації буде багато можливостей і грантових програм, щоб відновлювати бізнеси, розвивати місто. Але головне, щоб настав цей день».
Юля звертається до тих, хто залишився в Бердянську:
«Не покидайте віри, що все буде добре. Це єдине, що допомагає триматися. Я не вірю, що там усі зрадники. Є багато людей, які просто опинилися у важких обставинах».
А переселенцям вона радить жити сьогоднішнім днем і робити все, щоб наблизити перемогу.
«Ти не знаєш, що буде завтра. Навіть коли купуєш тарілку чи чашку, думаєш, чи варто, бо, може, знову доведеться кудись їхати, але треба жити зараз і цінувати те, що є», – каже Юля.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google