«Я обіцяла йому, що ми повернемось». Історія Анни, яка вивезла з окупованого Бердянська хаскі і пам’ять про дім

Анна розповіла «Бердянськ 24», як в перші дні повномасштабного вторгнення вивозила з міста найцінніше – своїх собак. Одному з них – хаски Орсону, жінка пообіцяла, що вони разом повернуться додому. Ще одна історія людини, яка прийняла виклик війни і побудувала життя з нуля.

Сибірський хаскі на ім’я Орсон був не просто улюбленцем. Він був частиною міста. Діти фотографувалися з ним, перехожі впізнавали, на виставках у парку Шмідта часто звучало його ім’я. Орсон і Анна любили щодня виходити на довгі прогулянки.

«Я знала кожну гілку, кожен кущик. Приморська площа о п’ятій ранку, бетонка на Слободці, порт, парк Шмідта – це були наші маршрути», – ділиться Анна.

24 лютого 2022 року вона вийшла з Орсоном на прогулянку, бо її світ ще тримався на звичках. Вона бачила, як з під’їздів вибігали люди з котами в переносках, папугами в клітках і дітьми на руках. А ще тих собак, які бігали вже без хазяїв, бо їх просто покинули тікаючи з міста.

«Ми не кинули. Ми взяли собак, а все життя вмістили у дві сумки й рюкзак», – каже дівчина.

В жовтні Орсон помер. Йому було одинадцять з половиною і він не дочекався, щоб повернутись додому.

«Я зробила індивідуальну кремацію. Його прах стоїть у мене вдома і я знаю, коли Бердянськ знову стане нашим, я привезу його туди. Він має бути вдома, я це йому обіцяла».

Виїзд з окупації

Анна і її чоловік виїхали з Бердянська 25 лютого.

«Я була головою ОСББ. На моєму балконі п’ять років висів прапор України. В нашому будинку є ждуни. Всі знали, хто я і я знала, що прийдуть саме до мене», – ділиться переживаннями дівчина.

У тривожному рюкзаку лежали документи, білизна, ноутбук. Він стояв зібраний ще з листопада.

«Ми поїхали через Оріхів, бо знали, що через Василівку можуть бути вже росіяни. Так і сталося. Коли на трасі ми побачили наших, то почали плакати, коли впізнали ЗСУ» – каже Анна.

Вимушене життя

Анна певний час жила на заходній частині України, у селі на межі Львівської й Тернопільської областей. Її родину там прийняли безкоштовно. Вони досі спілкуються з людьми, які тоді дали їм дах і тепло. Потім вона переїхала до Запоріжжя, бо тут живуть її батьки.

«Я не змогла полюбити це місто. Я тут навчалася, але воно не моє. Я тут лише тому, що тут батьки і до дому 200 км, тож якщо раптом деокупація, я за три години буду вдома», – каже Анна.

Анна зізнається, що найтяжче щомісяця – це платити за оренду житла.

«У мене є своє житло, дві квартири. Це як знімати кімнату на морі, живучи все життя за 10 хвилин від пляжу», – розказує дівчина.

Робота тримає

Анна працює в Київському Гештальт-Університеті. Вона займається маркетингом, але тематика – терапія, підтримка, психічне здоров’я, які їй близькі. Зараз вона навчається на психолога в Бердянському державному педагогічному університеті.

Вона розуміє, що зараз мало хто має змогу оплачувати терапію, але вірить, той, хто шукає, знайде.

«Є багато безкоштовних програм, фондів, консультацій на базі університетів. Тому не мовчіть. І не звертайтесь до ChatGPT замість живих людей. Знайдіть тих, хто зможе вас почути», – каже Анна.

«Якщо можеш допомогти – мусиш»

Анна не тільки вивезла з окупації двох собак, а й залишилась у темі допомоги тваринам, навіть після переїзду. Каже, що ця тема для неї дуже особиста. Бо в перші дні повномасштабного вторгнення вона бачила, як тварин покидали прямо у дворах.

«Я працюю, щоб допомагати. Донати, корми, гуманітарка – це все частина мого життя. Я не можу інакше, бо якщо можеш допомогти – мусиш».

Найбільші втрати

Анна каже, що втратила дуже багато, але є речі, які не відновити.

«Найболючіше, що я не можу потрапити на могилу бабусі. Ми щомісяця їздили туди з чоловіком. Я пересадила їй рози, які вона вирощувала на дачі», – каже Анна.

Окрім того відчуваються й інші втрати.

«Я відчуваю себе людиною без дому. Все, у що я вкладала – двір, клумба під вікном, де цвіло з квітня до жовтня, сусідство, ініціативи, навіть наш чат ОСББ – усе це відірване. І я не знаю, коли зможу до цього повернутись», – ділиться дівчина.

Анна каже, що дуже хоче повернутися додому, до моря, до Приморки і знову відчути себе вдома. Але є «але». Вона не хоче повернутись у Бердянськ із проросійською владою. Вона бачила, як місто занепадало і пам’ятає, як туристи казали, що більше не приїдуть, а вона хоче, щоб у Бердянськ приїжджали, щоб він був, як Маріуполь перед війною – чистий, квітучий, гідний. І якщо буде справжня Україна, вона повернеться. І Орсон теж.

«Я пообіцяла йому, що ми повернемося. Я привезу його прах додому, до моря», – каже Анна.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів