Журналісти редакції «Бердянськ 24» анонімно поспілкувалися зі Світланою (ім`я змінено з метою безпеки) – бердянкою, яка нині проживає на Київщині. Її чоловік служить на Сумському напрямку. Це історія дівчини, яка чекає на чоловіка, мириться з самотністю та вірить, що її рідне місто деокупують.
Почалося все ще до великої війни. У 2021-му її чоловік, військовий із 2019 року, змушений був покинути Бердянськ через розформування частини. Обирали між Херсонщиною і Одещиною, зупинились на Білгород-Дністровському. Поїхали на рік, принаймні, так тоді думали. Світлана приїхала до нього в листопаді. Їй було 20, вона ще навчалась в університеті. Виїжджала з кількома сумками й переконанням, що скоро повернуться додому.
«Ми думали, що зима пройде і ми поїдемо назад. Батьки передадуть теплі речі. Усе буде добре, але не встигли».
23 лютого 2022-го чоловік вийшов на службу. А вночі подзвонив і запитав про документи. Потім, через десять хвилин, сказав: прокидайся, збирай речі, почалось повномасштабне.
Перші місяці війни вона провела в селі – подруга з роботи забрала її до батьків. Світлана боялась виходити на вулицю, боялась працювати, боялась щось робити.
Каже, від страху буквально не могла дихати. Але згодом повернулася в квартиру, яку винаймали з чоловіком.
Відтоді їй ще не раз довелось спонтанно переїздити. Чоловіка переводять під Харків, вона їде в Харків. Пізніше локація змінюється, дівчина їде в Запоріжжя. Починають бити по правому берегу, чоловік наполягає, щоб вона виїжджала далі. Так вона опинилася на Київщині. Тут живе зараз – одна.
«Мене питають, що найважче у побуті. Я вам скажу. Найважче, це робити все самій. Коли знову переїжджаєш, і вже не перший раз тягнеш усе сама. Коли біля ліфту стоять твої речі, спаковані в коробки, в пакети, в сумки, а чоловіки проходять повз мовчки, просто переступають твоі речі і навіть не питаючи, чи потрібна допомога».
Кожен переїзд був незапланованим. Спочатку Світлана нічого не купувала — все ж удома є, ми скоро повернемось. Але минали місяці, і життя починало обростати новими речами.
Вона каже, що за чотири роки не змогла жодного разу сказати собі, що вдома, бо кожне місто було тимчасовим.
«Найстрашніше залишатися самій. Ти накопичуєш у собі все, але не можеш нікому це сказати. Мама в окупації, я не можу з нею говорити по телефону. Чоловікові не скажеш бо йому там важче. Мовчання роз’їдає, коли навколо тебе люди йдуть додому в рідні стіни, до своїх, а ти знову сама».
Світлана добре знає, що таке відчуття страху. Вона вже мала досвід, який називає страшним і виснажливим, коли відкрила збір коштів для чоловіка.
«Для прозорості сторінка має бути відкритою, має бути звітність, але я тоді не подумала, наскільки це небезпечно. У списку переглядів я побачила людей, які залишилися в Бердянську, які, ймовірно, по той бік. Я відразу відчула тривогу».
Вони знайшли адресу її рідних і прийшли до бабусі.
І зараз дівчина боїться говорити по телефону з рідними на політичні теми, тема чоловіка також закрита. Вона прибрала всі спільні фото з чоловіком. Усі теми, пов’язані з війною, стали табу.
«Мабуть, інтуїція чоловіка спрацювала. Він тоді сказав: видали все, що може нашкодити і я послухала. Можливо, саме це нас уберегло, але страх залишився».
Саме тому Свєтлана просить змінити ім’я в цьому матеріалі. Бо навіть зараз, через роки, вона обережна в кожному слові. Вона звикла до вибухів і сирен. Навіть більше, коли їх немає, стає тривожно.
«Наче щось не так. Ти вже чекаєш наступного. Це ненормально, але по-іншому не виходить».
Колеги на роботі підтримують. Її напарник з Авдіївки. Але поза межами роботи багато упереджень. Коли кажеш, що ти з Бердянська, люди ставлять дивні запитання. Чому твої не виїхали? Чого досі там?
«Я зробила собі футболку з фотографіями Бердянська. Коли одягаю її й хтось каже: о, ми були там, гарне місто».
Найбільше вона сумує за простими речами – пройтись набережною з кавою, побачити рідне море, привітатися з містом, яке знає її з дитинства. Вона досі вірить, що повернеться. Віра – це все, що тримає.
«Я знаю, що повернусь. Я не перестаю чекати. Головне, вірити у краще».
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google