«Я пишу про біль інших» – Ію’ Стихійна про рік творчої тиші, втрати та життя в Сакартвело

Бердянка та поетеса Іюʼ Стихійна після виїзду з окупації пережила рік мовчання, а згодом повернулася до поезії й зробила свої вірші способом підтримувати українців та допомагати ЗСУ навіть за кордоном

Потяг «Бердянськ–Миколаїв–Україна»

У грудні минулого року в Тбілісі глядачі виходили зі сльозами й усмішками після вистави «Потяг «Бердянськ–Миколаїв–Україна». Це був літературно-театральний експеримент двох поеток: Іюʼ Стихійної та Світлани Фальової. 

«Навіть коли я їду в Україну, я все одно не їду додому. Бо мій дім окуповано», – з гіркотою в голосі каже поетеса.

На сцені – жінки, які зустрічаються в уявному вагоні та ведуть розмову про життя: знайомство, втрати, любов, війну.

Їхні прозові діалоги чергувалися з віршами. Саме це створювало відчуття близькості, ніби глядачі разом із героїнями їдуть у потязі додому. 

«Ти серед своїх – кажеш усе, як є, і тебе розуміють», – згадує Ію` Стихійна.

Для неї ця вистава стала особистою подією, а після фіналу до героїні нашої історії підійшла викладачка з БДПУ, яку вона не бачила багато років.

«Це було так символічно: я читаю вірші, а тут раптом знайоме обличчя з мого університету, моя викладачка. Наче коло замкнулося», – говорить бердянка.

На фото бердянка та поетеса Ію’Стихійна

Виїзд, який не обирали

9 квітня 2022 року вона з сім’єю залишила окупований Бердянськ. 

Автобуси для евакуації вже не пускали, дорога на підконтрольну Україні територію перетворилася на «дорогу смерті». 

«Я бачила фото й відео розстріляних машин, і перевізники відмовлялися їхати. Жодні гроші не працювали».

Їх урятувала знайома, яка взяла у свій маленький автомобіль ще й їхню сім’ю. Спочатку вони опинилися в Туреччині, де кілька місяців прожили на заощадження. Потім планували їхати до Чехії, але саме тоді чоловік отримав пропозицію роботи від українсько-грузинського підприємства в Кутаїсі. Так родина оселилася в Сакартвело, де живе й досі.

Рік мовчання

Війна різко обірвала творчість. Ще до вторгнення ІюʼСтихійна провела у Бердянську два вечори: перший був безкоштовний, другий (у співпраці з Наталією Бабченко) – уже з квитками. Це стало для неї доказом, що люди готові слухати й цінувати її слово. 

«То був дозвіл назвати себе поеткою», – згадує вона. 

Навіть планувала прем’єру мюзиклу за своїми текстами, але увірвалася війна. 

Після виїзду жінка майже рік не писала. 

«Я не хотіла генерувати біль і занурювати в нього інших, бо і так було надто важко. Здавалося, що тексти можуть лише поглибити відчуття безнадії», – каже поетеса.

Слово лікує

Повернутися до поезії їй допомогла українська діаспора. В Батумі ІюʼСтихійна вперше відчула, що її вірші можуть приносити користь. 

«Я читала свої тексти, а потім ми рахували зібрані гроші – у гривнях, доларах, ларі. І я зрозуміла, що слово теж може донатити», – пояснює жінка.

З того часу Ію регулярно бере участь у благодійних заходах, а її тексти стають частиною культурних ініціатив українців у Грузії. Одним із таких проєктів став альманах української діаспори «Дрібка солі». На момент нашої розмови книжка ще готувалася до друку. Сьогодні ж, за підтримки Грузинсько-Української Платформи, вона вже вийшла друком, а презентація відбулася 24 серпня, у День Незалежності в Українському домі в Тбілісі та Батумі.

«Для мене важливо, що продаж цього альманаху допомагатиме українцям. Це підтвердження того, що слово може бути не лише емоцією, а й конкретною дією», – каже ІюʼСтихійна.

Сьогодні поетка працює над авторським вечором у жанрі поетичного стендапу. Це поєднання поезії з іронією, жартами та діалогом із глядачами. 

«Мені цікаво взаємодіяти з людьми, сміятися разом із ними, навіть коли йдеться про складні теми. Це дає відчуття живого контакту», – пояснює наша співрозмовниця.

Участь у колабораційних вечорах та власні виступи формують її ім’я серед діаспори. Квитки на такі події коштують близько 20 ларі – і люди готові їх купувати. Це знак, що українське слово має аудиторію навіть за кордоном.

Для неї поезія стала дорогою, яка замінює неможливу подорож додому. 

Пам’ять про море

Попри нове життя в Кутаїсі, ІюʼСтихійна часто повертається думками до рідного Бердянська. Одним із її улюблених місць були довгі сходи на Слобідці, які спускаються просто до моря. Там вона гуляла з маленьким сином, і саме там дитина найкраще спала. 

«Я могла робити по 30 тисяч кроків щодня. Це була моя терапія і водночас найулюбленіше місце», – згадує поетка.

У Грузії вона намагається знайти подібні куточки. У Батумі відшукала ділянку узбережжя, яка дуже нагадала бердянські сходи. Коли опублікувала фото в соцмережах, друзі навіть подумали, що це Бердянськ. 

«Мені писали: ти що, вдома? А я відповідаю: ні, просто місце схоже. І все одно лишається гірчинка, бо це не рідне море».

У Кутаїсі, де родина зрештою оселилася, вона також знайшла місце, що нагадує рідне узбережжя. Це зовсім інший пейзаж – тут немає моря, лише річка й схили, але сама атмосфера прогулянок, можливість пройтися, зупинитися й подихати схожа на ту, що була в Бердянську. 

«Я відчуваю, ніби повертаю собі той простір, навіть якщо він інший, але ця різниця все одно дає гірку ноту, наче слухаєш красиву мелодію скрипки, де завжди чути сумний відтінок», – ділиться ІюʼСтихійна.