«Я стану дідом вдруге і не знаю, чи побачу колись онуків». Думки бердянця з окупації

Ще одна історія, яку бердянець з захопленого росіянами міста довірив редакції «Бердянськ 24»

Повідомлення надійшло до анонімного телеграм-боту BRD24. Текст без змістовий і орфографічних редагувань.

Ім’я своє називати не буду, бо сусідам не довіряю. Та й не лише сусідам. Я чоловік передпенсійного віку, а отже відпрацьований матеріал, якому вкрай важко зараз знайти роботу в тих умовах, які нам принесли «визволителі». Плюс інвалідність, тому почуваю себе немічним і загнаним у кут.

Моя родина вже давно поїхала на територію вільної країни, а я тут, зі старою матір’ю, котра, як у багатьох, вросла у своє радянське крісло.

Моє життя щодня наповнене сумом і самотністю. Воно складається з черг, примх літньої дами та сумних очей навколо. Ви не уявляєте, як багато болю в очах бердянців…

Більшість моїх знайомих, які залишилися в місті, постарішали років на 10, бо щодня на тебе чекають неприємні сюрпризи та надскладні завдання. Бердянськ зараз – це про постійні відключення води та світла, відсутність якісних ліків, неможливість потрапити до лікаря хоча б протягом місяця та постійні черги. Я пам’ятаю ці черги з радянського союзу і це точно не те, за чим ми сумували. У нас було все, зараз у нас є лише ми самі та надія на перемогу.

Я ніколи не залишався один більше, ніж на місяць. Моя дружина поїхала з дітьми, і ці два з половиною роки нестерпні. Я бачу дітей лише по відеозв’язку, а моя онука мене майже не знає. Незабаром я стану дідом вдруге та ризикую пропустити цю подію. Я навіть заздрю своїй дружині, що вона буде поруч в цей момент.

Моє серце крається на шматки від того, як рідне місто повільно помирає, як його населяють чужі мені люди, як небезпека чекає на кожному кроці, бо ти тут лише місцевий укр.

Періодично здається, що моє життя припинилося. Що я так ніколи і не побачу сенс мого існування – моїх нащадків. Живи заради себе, скажете ви мені. Заради себе я жив молодість, тепер я хочу сидіти у вітальні, дивитися мультики, гратися в лего та ляльок, щоб по мені стрибали онуки, змушували читати їм казки та катати на шиї. Я хочу знов стати частиною своєї сім’ї. Але є лише борг перед старою матір’ю та безпросвітна темрява попереду.

Ні, я не скаржуся, я лише хочу поділитися своїм болем. Я знаю, що нас таких багато і кожен почуває себе одиноким зі своєю бідою. Можливо, побачивши мою історію, вам стане легше. Ви не одні, у нас спільний біль і спільна мрія.

Ваш відданий читач, анонімний укр.