«Я впала на коліна і почала цілувати землю». Історія освітянки з Бердянська, яка виїхала з окупації й почала нове життя в Києві

Життя в Києві

Наталія вже три роки живе в Києві – з моменту, як виїхала з окупації. Це було 15 липня 2022 року. Тут, у столиці, усе сталося якось природно. Вона знайшла роботу, житло, змогла зібратися докупи. У Києві працює заступницею директора з виховної роботи в одному з ліцеїв і працює тут без змін вже три роки». Поруч син, який навчається в ліцеї. Донька також у Києві. Все ніби є, але є і те, що не дає відчути повного щастя.

«Я дуже люблю свою роботу. Колектив мене поважає і я поважаю їх. Але знаєте, от буває, що все ніби добре, а в кінці речення – завжди три крапки. У мене немає того місця, куди хочеться піти за покликом серця і це – найбільша порожнеча».

Українська мова – як мішень

До повномасштабної війни Наталія працювала в Бердянську. Викладала українську мову, була активною волонтеркою, вела мовні хвилинки на місцевому телебаченні, організовувала безкоштовні мовні курси для всіх охочих.

«Я була першою, хто почав безкоштовні курси української для російськомовного населення. Вела їх як викладачка. Крім того, щотижня виходили мої мовні передачі на телебаченні – це були короткі ролики на 3–5 хвилин про мову, про підготовку до ЗНО, про цікаві факти. Всі записи залишилися в архівах телеканалу».

Після окупації телебачення стало одним із перших об’єктів, які захопили росіяни. Там вони одразу могли знайти інформацію про неї.

«Я була впізнаваною. Працювала з бібліотеками, проводила заходи про українізацію, була волонтеркою. І я знала, що таких, як я, шукатимуть».

Вибір, який рвав серце

Попри небезпеку, Наталія ще деякий час залишалася в окупації. Жила у Бердянську пів року, намагаючись зникнути з поля зору. Каже, що переховувалсь і намагалась не попадатися росіянам на очі.

«Я вже розуміла, що рано чи пізно за мною прийдуть. Але найбільшим болем було не це. А рішення виїжджати. Бо в мене були батьки і я знала, що якщо поїду, то, можливо, більше їх не побачу».

Коли вона з сином сідала в автобус, її мама плакала. Жінка благала батьків, щоб вони йшли. Зізнається, що той момент був найжахливіший за весь час війни.

Російські солдати питали про неї

Через три дні після виїзду Наталії, до будинку її батьків прийшли троє чоловіків. Двоє російські військові зі зброєю, а один місцевий. Хто це був, мати Наталії досі не зізнається.

«Вони тримали автомат на маму. Питали, де я. Мама сказала, що я виїхала з сином. Їм не повірили. Шукали по дому, по горищу, по господарських будівлях. Один повернувся весь у павутинні – так завзято нишпорив».

Потім залишили мамі папірець з номером телефону, мовляв, якщо донька вийде на зв’язок, нехай зателефонує.

Виїзд з окупації

Наталія знайшла перевізників у Facebook. За день до виїзду взяла російську SIM-картку, щоб мати інтернет. Це було страшно, бо для цього довелося показати український паспорт.
12 липня 2022 року вона сіла в приватну маршрутку. Разом із сином, кількома родинами, старшими людьми та навіть собакою.

«До Василівки ми приїхали дуже швидко, десь о 10 ранку, але після того моменту все пішло вниз. Нас не пропускали і ми стояли три доби. Це була закинута заправка, довкола – сморід. Не було туалетів, води, їжі. Паляще сонце. Ми не могли вийти, бо все було оточене. Я мала 500 гривень. Місцеві приносили іжу та воду, але все коштувало дуже дорого – півтора літра води коштувало 120 гривень, а одна котлета з гречкою – 180. Я могла купити іжу лише синові».

Обстріли на виїзді

Першу ніч вони пережили під обстрілами – маршрутки здригались, небо було червоне, діти кричали. Потім їх поставили в чергу на виїзд.

«Водій сказав, що попереду сіра зона і що їх там чекає – невідомо. Коли ми туди заїхали почався обстріл. Вони стріляли не по людях, а по колесах. Якщо машина зупиниться – її можуть розстріляти. Ми бачили таблички, де було написано, що поперду міни. Проїжджали повз розбиті хати. У маршрутці всі плакали. Одна бабуся почала молитися вголос».

Доторкнутися до свободи

Коли вони дісталися українського блокпоста, водій зупинив маршрутку.

«Він сказав, що попереду Україна. Я вийшла з маршрутки і побачила, що поряд стояв молодий хлопець у формі. Я підійшла до нього і запитала чи можна його обійняти. Він дозволив і я просто обійняла. А потім впала на коліна, щоб відчути українську землю».

Вела щоденник в окупації

Наталя пише вірші. Писала їх і у Бердянську під час окупації, а потім викладала у Facebook. Але залишала їх там лише на добу. Було страшно, що за нею прийдуть і ці тексти можуть використати проти неї. Але коли жінка виїхала з окупації, то дізналась, що одна її знайома зберігла всі вірші, починаючи з першого дня. Вона збергла її голос.

«Вона копіювала мої вірші собі в нотатки і я їй за це дуже вдячна».

Сьогодні Наталія мріє зібрати свої тексти у книжку першу й дуже особисту.

Є стабільність, але немає щастя

Життя Наталі склалося добре, але жінка не відчуває себе щасливою.

«Я не можу сказати, що щаслива. Бо щастя – це не тільки побут і зарплата. Щастя – це внутрішній спокій. А я постійно живу з відчуттям, що щось не на місці».

Вона не сприймає себе як ВПО.

«Я тут уже три роки. Іноді тільки згадую: о, точно, я ж переселенка. Але я вже киянка, уже ніби своя».