Олександр і Олена – подружжя прикордонників з Бердянська. Тут вони одружилися, виховували дітей та планували подальше життя. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр був в Маріуполі. Саме там чоловік вийшов у російський полон. Про мирне життя в рідному місті, окупацію, події в Маріуполі на початку вторгнення та полон чоловіка Олена розповіла в інтерв’ю «Бердянськ 24».
Завжди поверталася до Бердянська
Олена народилася та виросла в Бердянську, як вона каже, на колонських помідорах. Служила в місцевому прикордонному загоні. Якийсь час, через службу чоловіка, жінка жила в інших містах, але завжди поверталася до рідного Бердянська.
«Мій чоловік родом з Донбасу, офіцер, він виходив з Криму, потім служив у Херсоні. Ми одружилися в Бердянську й у 2018-му році переїхала до нього в Херсон. В Бердянську народився і виріс старший син, а вже з Херсона я привезла молодшого. Я хотіла до Бердянська, бо там в мене була мама, а чоловік був би ближче до свого дому (Донецької області – ред.). Влітку 2021 року його перевели служити в Маріуполь. Ми повернулися додому, це була радість. Я жила на два міста – Маріуполь і Бердянськ, бо старший син закінчував 11-й клас у Бердянську», – розповіла Олена.
Тож для Олени повномасштабне вторгнення розпочалося в Бердянську. А для Олександра – в Маріуполі. Прикордонниця запевняє, що самі військові не знали про загрозу великої війни.
«Напередодні приїжджав президент, всіх (військових, які базувалися в Маріуполі – ред.) збирали. Ми не очікували (вторгнення – ред.). 24 лютого мене розбудила мама: «Лєна, нас бомблять». Вона жила у Військовому містечку та бачила всі ці прильоти. Я дзвоню чоловіку, питаю, що відбувається? Нас бомблять. А він каже «і вас?». І тоді я розумію, що відбувається щось страшне. Він казав виїжджати з Бердянська, але куди їхати? По всій Україні летить. Він просив мене постійно, коли виходив на зв’язок, казав «Виїжджай, виїжджай». Я йому сказала, що буду чекати, а каже «Ні, виїжджай, я до тебе повернуся». Ми тоді на півтора місяця виїхали в село Берестове Бердянського району, бо розуміли, якщо не буде світла, газу, то у своєму будинку якось легше. Все одно нам довелося повернутися до Бердянська, коли не було зв’язку, не було світла. Ми дитині гріли дитяче харчування на свічці. Вкривалися купою ковдр, бо було холодно. Було важко. І тоді я вирішила, що треба виїжджати», – зазначила бердянка.
Олена згадала, що під час виїзду з окупації російські військові роздягали та шукали патріотичні татуювання як у її 16-річного сина, так і в неї.
«Мабуть, поштовхом для мене була відсутність зв’язку. Те, що не було готівки і неможливо було купити елементарно підгузки або дитяче харчування. Те, що дитина закінчувала 11-й клас і треба було думати про майбутнє старшого сина… Роздягали, шукали татуювання. Я тримаю дитину півторарічну і вони кажуть виходити, дивилися сліди від бронежилетів. До дитини прискіплювалися. Страшно було. Ти тремтиш. Діти кричали. По три-чотири години тримали на кожному блокпості, а їх було штук десять», – згадала бердянка.
«Він завжди зі мною прощався»
Олена зазначила, що найстрашнішим для неї був березень. Жінка дуже переживала за чоловіка, з яким дедалі важче було зв’язатися.
«То я ходила ловила зв’язок, то він шукав зв’язок. Бо коли він не виходив день-два мене крило. Я дуже переживала. Село за 70 кілометрів від Маріуполя і було чутно, як гатять по Маріуполю. І пам’ятаю, це було 16 березня, коли по драмтеатру прилетіло. Тоді нічого не чула. Чоловік вийшов на зв’язок, я йому кажу, що сьогодні тиша, що сьогодні не бомблять. А він каже, що ми тільки літаки рахуємо. Тобто летіла авіація та скидала бомби. Розповідав, що було страшно. Він завжди зі мною прощався. Коли виходив на зв’язок, він не знав, вийде наступного разу на зв’язок чи ні. У нас була півторарічна дитина і він завжди просив мене, щоб я виховала гідно, щоб це був справжній чоловік. Дуже жалкував, каже, я так хочу його виростити, бо він дуже любить, я знаю, нашого сина», – розповіла Олена.
Вона згадала, що спочатку прикордонники в Маріуполі були на судноремонтному заводі, а лише в середині квітня перейшли на Азовсталь. Там чоловік отримав звання підполковника. За словами жінки, на Азовсталі були дуже важкі умови.
«Їжі практично не було. Постійно мені казав, що хоче їсти. Він мені казав, що мріє з’їсти «Наполеон», хоча він його ненавидить. Вночі вони, я знаю, виходили чергували на Азовсталі на позиції. Я його благала, щоб хтось передавав мені інформацію, щоб приходили хоч якісь плюсики, якісь смайлики, щоб я знала, що з ним все ок. Дуже переживала. На той момент ми вже виїхали в Черкаси. Я не могла ні їсти, ні пити. Всі думки були за чоловіка, який був у Азовсталі. Він вже перестав виходити на зв’язок десь з початку травня, мені відписувався його командир, що з Сашком все гаразд», – згадала прикордонниця.
Азовсталь-Оленівка-росія
Олександр вийшов з Азовсталі 17 травня. Наступного дня знайомі скинули Олені російське відео з українськими військовими, на якому був Сашко. Так бердянка дізналася про полон чоловіка.
Після виходу з Азовсталі Олександр потрапив до Оленівки. На щастя чоловік не постраждав під час теракту.
«Знаю, що там умови були дуже складні. Зранку була каша, в обід була каша з водою типу супу. Пару картоплин, дуже мало їжі було. Хлопці, які виходили, казали, щоб якби пару місяців потримали, всіх би винесли вперед ногами, бо вони просто померли б з голоду», – наголосила Олена.
Після Оленівки Олександра етапували до росії. Вперше про місцеперебування чоловіка бердянка дізналася після обміну в листопаді 2022 року. Тоді прикордонника утримували в Бєлгородській області. Ще в Маріуполі військовий отримав мінно-вибухове поранення руки та ноги, розрив зв’язок. За словами жінки, росіяни не лікують наших полонених.
«В Бєлгородській області знаю, що була епідемія чесотки. І коли хлопці приходили до медика та казали, я чешусь, ну і чеши звідси – так їм відповідали у Бєлгородській області. Не надавали медичну допомогу. Температура – терпи», – пояснила прикордонниця.
Жінка розповіла, що постійно пише листи чоловіку, але він їх не отримує. Жодного телефонного зв’язку з Олександром немає. Інформацію про нього Олена отримує від повернених полонених. Після обміну 30 грудня бердянка дізналася, що чоловіка знов етапували, але куди саме достеменно невідомо.
Життя на паузі
Олена разом з дітьми відвідує акції на підтримку військовополонених. Каже, що з 23-го загону морської охорони звільнили мало військових. Жінка не вірить, що прикордонників і, тим паче офіцерів важко обміняти. Олена зізналася, що поки чоловік в полоні, її життя на паузі.
«Я живу від обміну до обміну. Я не можу передати, що ми відчуваємо, коли обмін і ти бачиш списки, але не бачиш свого рідного. Це дуже важко. Сказати, що ми плачемо – це нічого. Важко, що дитина з інвалідністю і я борюся і за життя, за визволення свого чоловіка і за здоров’я своєї молодшої дитини», – поділилася дружина полоненого.
Інша проблема, з якою зіткнулася жінка – матеріальна. Зараз виплати полоненим військовим ділять на кілька частин, сім’я полоненого отримує лише незначну.
«З 1 лютого вступив новий закон щодо виплат військовополоненим. Влада вирішила, що 50% йде на депозит, який повинен бути повернений після виходу з полону. А інше розподіляється між усіма родичами, що на мою думку, порушує сімейний кодекс. Якщо військовослужбовець перебуває у шлюбі, то його грошове забезпечення йде на утримання родини. Сімейний кодекс не передбачає автоматичного розподілу доходів подружжя на їх батьків, якщо це не передбачено судовим рішенням (аліменти – ред.). Ця норма закону порушує пріоритет подружжя та дітей як найближчих членів сім’ї. І зараз у багатьох є суперечки між дружинами, дітьми та батьками. Бо наші хлопці, які потрапили в полон у 22-му році, не мали змоги писати розпорядження, хто в такому випадку може отримувати їхню заробітну плату», – розповіла бердянка.
Сум за домом
Бердянка зазначила, що сумує за морем і рідним містом.
«Дуже не вистачає моря. Я не думала, що так до нього прив’язана. Я завжди розуміла, що туди повернусь. Там дім, мама, рідні, які поховані. Я до них повернусь. А наразі мені дуже важко… Квартира, в яку я вклала свої сили, я робила ремонт, там народилася та росла моя дитина, а зараз там живуть якісь чужі люди. Я думаю, треба сказати «дякую» моїм сусідам. І мені дуже важко розуміти, що я не можу взяти фотографії свого сина, побачити який він був маленький, в мене їх немає», – зауважила Олена.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google