Артур Шкеул – військовий 36-ої бригади 501-го окремого батальйону морської піхоти А1965. З 2014-го року чоловік служив на сході України, а від початку повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь, де і потрапив у полон. Чим він займався та про що мріяв до повномасштабної війни, звідки рідні дізнаються інформацію про полонених, де та в яких умовах зараз утримують Артура «Бердянськ 24» розповіла його дружина Анастасія.
Третя річниця весілля в полоні
Чоловік військовий, дружина бариста. Вільний час разом – на морі, за грою в теніс чи греблею на байдарках. Звучить як сценарій до якогось фільму. Але це реальне життя, яке зіпсувала країна-агресорка.
«У нас було насичене життя. Артур дуже любив футбол. Я була головною фанаткою, ходила, підтримувала його. Ми 11 років разом, 6 серпня було три роки як ми в шлюбі. Весь цей час він у полоні. Дуже сподіваюся, що четверту річницю ми вже будемо разом», – каже Анастасія.
Дружина полоненого була в окупації до літа 2022 року. Каже, що ще в березні Артур вмовляв її виїхати, але вона не послухала.
«Артур мені говорив: «викинь паспорт, викинь обручку. Ми з тобою не знайомі. Настя, будь ласка, виїжджай». Але я настояла на своєму та виїхала в липні. Не перевіряли базу, не перевіряли, що я дружина військового. Я думаю, що це мені пощастило», – зазначила Анастасія.
Вже третій місяць дівчина щодня стоїть на акціях біля Офісу Президента. Вона запевняє, що не опускає руки, бо знає, що Артур тримається, отже і вона має.
«Ми не можемо по-іншому. Хлопці там хочуть додому, чекають обміну, вони сильні, тому ми маємо бути сильними тут. У нас 24 обмінених з 501-го батальйону, а потрапили до полону 276 людей. З 2024 року ВМС було обміняно 56 людей, з 36-ої бригади лише шестеро, а потрапило в полон понад тисяча. Переважну кількість обміняли у 22-му році. За два роки обміняно двох. Дуже мало», – повідомила Анастасія.
«В Маріуполі просто пекло»
Артур захищав незалежність країни ще з 2014-го року. Коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопець уже був у Широкиному, що під Маріуполем.
«Він завжди говорив, що не хоче, щоб до нас прийшли в дім. Вони зустріли ворога перші, їх одразу передислокували до Маріуполя і залишилися там на заводах “Ілліча” та “Азовмаш”. Зв’язок був дуже поганий, його майже не було. Десь раз-півтори на тиждень він виходив на зв’язок. Хлопці, яких обмінювали, розповідали, що виходили по пів години на морозі, пробували додзвонитися до рідних, передавали вісточки, що вони живі. З Артуром я спілкувалася востаннє 26 березня 2022 року. Він сказав, що тримається, що хоче ще раз в житті мене побачити, що йому дуже шкода цивільне населення, дітей, що в Маріуполі просто пекло», – розповіла бердянка.
Дівчина зізналася, що всю інформацію рідні полонених дізнаються або з російських новин, або від обміняних захисників.
«Я в цих каналах (російських – ред.) побачила на відео, що Артур з батальйоном були взяті в полон. Він дуже схуднув, виснажений. І хлопці говорили, що він три доби взагалі не спав. Але коли хлопці потрапили до полону, вийшов наш Арестович, сказав, що це все брехня, що такого не було. Тому в окупації ми вдягли вишиванки, повісили прапор. Проїжджали російські танки, а ми з рідними знімаємо відео, що це неправда, що хлопці в полоні. Всю інформацію про свого чоловіка я дізнавалася сама. Міжнародний Червоний Хрест лише через рік підтвердив, що він в полоні. Коли я виїхала з окупації, мені надійшов від нього лист. Він тоді був в Таганрозі. Звичайно, лист був написаний під копірку, що я живий, знаходжуся на території рф, проси, щоб нас міняли. А всю іншу інформацію я дивилася в пабліках», –розповіла дружина полоненого.
Туберкульоз, гепатит С і гангрена ніг. В яких умовах росіяни утримують українських полонених?
Про подальшу долю Артура Анастасія дізналася від військового, який перебував в одній камері з її чоловіком і потрапив під обмін.
«Артур знаходиться в СІЗО найжорстокішої російській колонії – в Мордовії. Це катівня. Там утримують понад півтори тисячі наших хлопців, переважно з морської піхоти. В камерах по десять осіб. Один раз їх випускали на подвір’я та спускали собак, хлопцям виривали ікри з м’ясом. Вони в день стоять по 16 годин, сонця не бачать. Там в колонії дуже багато випадків туберкульозу, гепатиту C. Хлопців дуже часто світять на туберкульоз, раз на три місяці, для організму це дуже шкідливо. Багато в кого гангрени ніг, тому що вони довго стоять. Хлопців морять голодом. Там одна чашка води на десятьох. Тому їх треба скоріше витягувати звідти», – наголосила Анастасія.
Вона розповіла, що взимку в камері її чоловіка залишалося четверо морських піхотинців.
«Артур тримається, він налаштований на обмін. Він вірить, що повернеться», – запевнила дівчина.
Бердянка пояснила, що в Мордовії до ув’язнених не пускають адвокатів, можливості передати посилку або листуватися також немає. Зворотний зв’язок з рідними мають лише засуджені полонені українці, а в Артура вироку немає. Міжнародний комітет Червоного Хреста до колонії в Мордовії не допускають.
«Я постійно пишу листи, але зі слів обміняного в січні, жодний лист не доходив. Артур не знає, в окупації я чи виїхала. Хлопці там написали листа, й уже з колонії вони передають КЧХ до Женеви. Женева на український Червоний Хрест. І отак вони потрапляють до національного інформаційного бюро та до нас. Я йому так само пишу, але думаю, що ці листи просто спалюються, викидаються», – припустила бердянка.
Брат Артура теж в полоні
Вона розповіла, що рідний брат Артура також перебуває в російському полоні. На Владислава чекають дружина та маленький син. Чоловіка утримують в Суходольську Луганської області.
«У нього було поранення, контузія, на нього впала бетонна стіна, і хлопці, коли це побачили, сказали, що він не встане. Але Владислав також займався спортом. Тому він встав, обтрусився та пішов далі захищати людей. З ним теж немає зв’язку, не дають ні листування, ні дзвінків, лише через обмінених. Це не перший випадок у батальйоні, де два рідних брати: й одного тримають в росії, а іншого в окупації. В Луганській області трішки краще умови. Їм дають дивитися новини. Звичайно пропагандистські. Дають книжки. Вони навіть трошки займаються спортом. Працюють в самій колонії. Тобто там умови покраще, їх випускають на подвір’я», – розповіла дружина Артура.
Крім фізичних тортур, на військовополонених регулярно тиснуть психологічно. Також намагаються переконати, що Україна вже програла війну, а їх ніхто не буде обмінювати.
«У колоніях Горлівки, Луганська, Суходольська лякають наших хлопці саме Мордовією. Що їх відправлять туди, якщо вони себе будуть якось не так поводити», – запевнила дівчина.
Що після повернення чоловіка та звільнення Бердянська?
Анастасія розповіла, що в Координаційному штабі регулярно проводять зустрічі з рідними військовополонених. Але більше користі вона вбачає від зустрічей з іншими рідними комбатантів.
Дівчина точно знає, що скаже йому при зустрічі.
«Перше, що я йому скажу, що його бажання здійснилося, що він мене побачив, що я його кохаю, що ми все пройшли разом і будемо надалі триматися», – зазначила Анастасія.
Вона розповіла, що сумує за рідним містом і мріє туди повернутися разом з чоловіком, щоб здійснити спільні мрії та плани.
«Звичайно, дуже хочу до Бердянська, хочу там жити. Я обожнюю море, заходи сонця. Ми хотіли купити квартиру, щоб у нас була повноцінна сім’я з дітьми. Я повернуся», – розповіла Анастасія.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google