Галина Іванівна – корінна мешканка Бердянська, яка все життя прожила в центрі міста в кількох хвилинах від моря. І життя це було тісно пов’язане з морем та торгівлею. Сорок років вона щоранку збиралася на Центральний ринок, де продавала свіжу рибу. Жінка вміла не просто продати товар, а вислухати, порадити і, якщо треба, пожартувати так, що покупець ішов від неї з усмішкою. 

Усе змінилося у квітні 2022 року, коли в її дім прийшла війна. Діти наполягали, що вона мусить їхати з ними. Вона виїхала з окупованого Бердянська, залишивши там свій будинок, звичний побут і ту саму атмосферу азовського ринку, яка була частиною її ідентичності.

«Тут люди не торгуються, вони просто купують»

Місцевий ринок, куди вона почала ходити за продуктами, вразив її своєю стерильністю та відсутністю емоцій.

«Я перші два тижні ходила між рядами і не впізнавала ринок. У нас у Бердянську це ж цілий театр! Там новини, там жарти, там хтось за ціну сперечається. А тут ніби в бібліотеці, де не можна голосно говорити. Всі зосереджені, похмурі. Продавець зважив, покупець заплатив і розбіглися. Хіба так живуть?», – скаржиться пані Галина. 

Жінка зізнається, що спочатку її це дуже пригнічувало. Вона намагалася заговорити до продавців, але отримувала короткі, сухі відповіді. Виглядало так, ніби люди тут просто відвикли від простого людського спілкування, замкнувшись у власних турботах та тривогах війни.

Галина Іванівна вирішила діяти перевіреним методом. Вона почала готувати свої фірмові пиріжки – ті самі, які в Бердянську в її родині вважалися золотим стандартом домашньої випічки. Це важке, але пухке тісто, багато начинки і той самий аромат, який розноситься на весь будинок. Для неї цей процес став своєрідною терапією: коли на кухні пахне випічкою, здається, що Бердянськ став трохи ближчим, бо за довгі роки склалася стала асоціація з домом. 

Озброївшись кошиком із теплими пиріжками, загорнутими у чистий рушник, вона вирушила на чергові закупи.

«Підходжу я до жінки в молочному ряду. Вона завжди така сувора стояла, ніби ми в неї не сир купуємо, а останню надію відбираємо. Я вибрала шматочок, а тоді дістаю пиріжок: Дитинко, ви сьогодні така заклопотана, нате, скуштуйте. Це я за нашим сімейним рецептом готувала – він з вишневим варенням та дрібкою мого рідного міста», –  хитро підморгнула Галина Іванівна продавцині. 

Та спочатку відмовлялася, але все ж пиріжок взяла і здивувалась, який він смачний. З цього укусу все і почалось. 

Перетворення «бібліотеки» на спільноту

Далі Галина Іванівна почала пригощати м’ясника Степана, який раніше лише мовчки рубав кістки. Потім дівчину з овочевого ряду. Вона не просто давала пиріжки, а обов’язково додавала до них історію: про те, як у Бердянську на Косі ловили пеленгаса, як штормило море чи як вона колись вчила свою онуку ліпити ці пиріжки. 

Через кілька місяців ситуація на ринку почала змінюватися. Тепер, коли Галина Іванівна приходила, її вітали майже всі продавці. Більше того, люди між собою почали спілкуватися активніше.

«Тепер Степан мені здалеку махає: Іванівна, ваш шматочок мяса для борща чекає. Жінка з сиром почала розповідати мені про своїх онуків, питати порад. Навколо нас почав збиратися такий собі клуб. Люди сповільнюються. Вони перестали просто споживати. Вони знову почали бачити один в одному людей», – з гордістю каже жінка.

Головний товар – це увага

Сьогодні Галина Іванівна – одна з найбажаніших відвідувачок ринку. Вона впевнена, що її пиріжки стали лише приводом для того, щоб люди відкрилися. Головним її «товаром» виявилася увага та бердянська безпосередність, яка не терпить формальностей та холодної дистанції.

Діти Галини Іванівни часто кажуть, що врятували її, вивізши з окупації до вільного міста. Проте сама жінка впевнена, що це вона зараз рятує місцевих мешканців від емоційного замерзання.

«Безпека – це не лише дах над головою і відсутність вибухів. Це коли ти йдеш по вулиці і знаєш, що тебе впізнають, що тобі посміхнуться. Я привезла з собою частинку Бердянська не в сумках, а в серці. І доки я можу когось пригостити теплим пиріжком і поговорити – моя бердянська натура живе в мені, де б я не була», – підсумовує Галина Іванівна.