Цей матеріал – частина проєкту «Психо.Логічно», що підтримує переселенців з Бердянська та тих, хто залишився в окупації. Хто й чому вимагає від нас робити вигляд, ніби нічого не сталося? І чи маємо ми право зупинятись, коли вичерпано всі сили? Говорили про це з психологинею Наталею Бубновою.
Ми маємо працювати, ніби нічого не сталося?
«Чому ми змушуємо себе працювати, ніби війни немає?» – ставить запитання Наталя Бубнова. – «Хто ми, хто має і хто від мене цього вимагає?»
Це «маю» часто не озвучується напряму. Воно ховається в очікуваннях, у звичних графіках, у планах, які не скасовуються попри тривоги. Але що, якщо ніхто не змушує – окрім нас самих?
Хто справді вимагає від нас продуктивності?
Частину тиску ми створюємо самі. Є і приклади уважного ставлення з боку керівництва:
«Іноді буває, що кажуть: «Сьогодні ми цей проєкт не робимо, бо потрібно дуже уважно. Давайте відкладемо хоча б на другу половину дня, коли трішечки стабілізуємось».
Навіщо ми самі вимагаємо від себе бути «нормальними»?
«Іноді я сам від себе цього вимагаю. І тут питання: для чого мені показувати, що нічого не відбувається? Що війна війною, а робота – це святе?»
Можливо, ми робимо це несвідомо, аби втриматися за ілюзію стабільності. Але така вимога має високу ціну – і фізичну, і психічну.
А як же критично важливі професії?
«Я очікую, що до мене приїде той фельдшер, який зможе надати допомогу, а не той, хто скаже: «Я сонний, ніч була тяжка»».
Але, за словами Наталі Бубнової, чесність зі своїм станом – не слабкість, а форма відповідальності. Бо навіть найвідповідальніший працівник має межу.
Як зрозуміти, що ти вже не можеш?
«Ми вважаємо, що якщо не зламали ногу або не маємо температури 40, то маємо йти на роботу, але це така сама причина зупинитися» – каже Наталя.
Навіть у війську, нагадує психологиня, є чергування. Не всі працюють одночасно, хтось має відпочивати.
А як визнати втому без сорому?
«Сором – це соціальне. Варто подивитися, яка соціальна бульбашка навколо мене. Хто сказав мені, що я маю бути сильним завжди?» – запитує Наталя Бубнова.
Запитання «Хто я, коли я слабкий?» допомагає побачити справжню природу сорому і перестати його носити в собі.
Як відновитися, коли навіть сон небезпечний?
«Мені дуже подобається «Тиша» – застосунок, де є медитації, настанови на ранок і розслаблення», – ділиться Наталя.
Також вона згадує метод Джейкобсона:
«Після обстрілу я лежала в коридорі, не могла навіть дихати. Спитала себе: «Що ти можеш?» – і відповіла: «Можу ще більше напружитись». Напружилась і з видихом розслабилась і так кілька разів. Тоді змогла встати, попити води і заспокоїтись».
Тіло слухається лише тоді, коли ми з ним знайомі
«Тіло буде мене слухати, якщо я ним займаюсь. Це як чистити зуби, колись я не вміла, а тепер роблю це автоматично. Так само з тілом».
За словами психологині, відновлення не приходить миттєво. Це система, яка працює, якщо її вибудовувати день за днем.
Бути живими важливіше, ніж бути продуктивними
«Не можна сказати, що голова окремо, тіло окремо, мозок окремо. Ми цілісна система. І ми можемо навчитися заходити до себе з різних боків. У якийсь момент дати собі наказ, в інший спитати тіло, що воно може зараз зробити».
Це не про те, як виправдати лінощі. Це право бути живими.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google