Попіл і памʼять: як росіяни влаштували «піонерське вогнище» з книжок бердянського історика Юрія Краснікова 

Історик з Бердянська Юрій Красніков поділився, як росіяни заселилися в його будинок та спалили книжки і родинні рушники. Бо головна мета ворога - знищити українську ідентичність.

Коли і книжки стають ворогами 

Коли російські військові заселилися в будинок родини Краснікових, вони діяли не як армія, а як інквізиція. Сусіди пізніше розповідали: у більшості порожніх хат речі просто звалювали в гаражі чи на горища. Але в Юрія влаштували показову акцію.

«Вони влаштували такий собі піонерський вогонь. Спалили все. У нас була колекція рушників, які вишивала ще моя бабуся і прабабуся, вони були родом із Волині. Спалили мої книжки. Мені як історику досі цікаво, що саме їх так тригернуло? Можливо, книжки з історії України, праці Бандери чи матеріали про Азов та УПА. Сусіди не могли зрозуміти, що відбувається, кажуть, що в будинку залишили тільки меблі».

Юрій аналізує це як фахівець: рашизм увібрав у себе найгірші практики нацизму. Це цілеспрямована спроба випалити ідентичність там, де її не вдалося зламати пропагандою. За словами Юрія, окупанти застосовують специфічні методи психологічного тиску, про які йому розповідали знайомі, що пройшли через полон. Окрім катувань російською музикою, існує катування тишею – коли людину не чіпають фізично, але вона змушена цілодобово чути крики інших. Це руйнує психіку швидше за побої.

Окупація Бердянська починалася з абсурдних спроб задобрити населення. Юрій згадує, як під час обшуків росіяни намагалися грати в «визволителів».

Вони розповідали, як тепер ми добре заживемо, обіцяли якусь космічну цифровізацію, відсутність корупції та порядок в цілому. Мовляв, росія тут наведе лад – згадує історик.

Реальність ладу виглядала протилежно, бо паралельно з розмовами про цифровізацію у родини Краснікових вкрали автівку, а під час обшуків винесли цінне майно. 

Перехід на українську 

Перехід Юрія на українську мову – це шлях довжиною у 12 років. Виходець із російськомовної родини в російськомовному місті, він почав свій шлях у 2014-му. Спершу це була цікавість, підігріта викладачами медичного коледжу, згодом – принципова позиція студента-історика.

Остаточно російська мова зникла з його життя після виїзду з окупації. Зараз він оточив себе виключно українським контентом. Навіть уві сні він бачить себе диверсантом у Бердянську, який «палиться» на тому, що автоматично відповідає українською в черзі до супермаркету.

«Ми з друзями влаштовували дні української мови. Знайомі казали: «Та не тужся! Не виходить! Говори по-нормальному!». Але я ставив собі дедлайни. Наприклад, на археологічних розкопках в Ольвії я місяць говорив виключно українською. А ще були виклики –  сказати в бердянському автобусі «на Горіховій» замість «на Орєховій». Весь салон дивився на тебе як на «бандерівця». Мені подобалося доводити деяких людей до сказу до сказу».

Вивозив з окупації колекції 

Коли залишатися в місті стало неможливо, Юрій вирішив виїжджати через Запорізьку область. У нього з собою був вантаж, за який в окупації кидають на підвал.

Він не зміг вивезти всю свою колекцію антикваріату, але вихопив найважливіше: агітаційні листівки УПА періоду визвольних змагань.

На них було прямо написано: «Хай живе Степан Бандера!». Я провіз це через 15 російських блокпостів. Якби вони знайшли ці папірці, ми б зараз не розмовляли. Але я просто не міг їх там залишити. 

Окрім цього історик вивіз керамічний пивний корок до 1917 року з бердянського заводу, який він випадково знайшов у себе на подвірʼї. Для нього ці речі – докази того, що Бердянськ має глибину, якої немає в окупантів.

Вчителювання в приватній школі 

Сьогодні Юрій викладає історію в приватній школі під Києвом. Після років археологічних експедицій до Ольвії та розкопок 130-метрових курганів у Пологах, він знайшов нове поле для досліджень – свідомість підлітків. Іронія в тому, що хлопець завжди скептично ставився до вчителювання і працювати в школі не планував. Але життя вирішило по-іншому. 

З трьох моїх друзів двоє, включаючи мене, стали вчителями в школі. І так буває – ділиться історик. 

Найбільше Юрія надихає, коли учні приходять і кажуть: 

«Завдяки вам ми почали досліджувати свій родовід». 

Для історика, чий власний родовідний спадок спалили окупанти, це звучить як найкраща компенсація.

«Бердянський синдром» 

Бердянськ залишається для Юрія місцем сили. Він описує це як хронічний стан – пошук рідного міста в кожному новому місці. У Львові чи Києві він може відчути запах випічки, і думки моментально переносять його до «Французької булочної» на набережній.

«У мене є мрія – зробити велику виставку, присвячену історії Бердянська, але не тій, до якої нас привчала імперія. Нам казали, що тут було дике поле, поки не прийшла росія в 1827 році. Це брехня. Я збираю листівки до 1917 року, карти 17-18 століть. Я хочу показати італійські факторії, татарську та ногайську спадщину, німецькі та єврейські громади. Бердянськ – це місто-порт із європейським обличчям. Моя колекція листівок – це доказ того, що ми завжди були частиною великого світу».

Юрій Красніков вірить у повернення, але вірогідно, станеться це саме дипломатичним шляхом і не найближчим часом. 

Сьогодні він продовжує ходити на антикварні ринки Києва, вишукуючи серед мотлоху крупинки бердянського минулого. Кожна знайдена листівка – це ще один відвойований сантиметр рідної землі в інформаційному полі.

«Мені просто хочеться приїхати, лягти на пляжі та слухати чайок. Це те, що в тебе не може відібрати жодна армія світу, якщо ти тримаєш це всередині».