«Кожен виїзд закарбувається на серці»: історія бердянського рятувальника Дмитра Братішка у Запоріжжі.

Дмитро Братішко обрав Бердянськ своїм домом за покликом серця. Одразу після закінчення школи в 2003-му році хлопець приїхав сюди на навчання з сусіднього району. І щиро полюбив це приморське місто. Дмитро одразу знайшов друзів і знайомих, вчився, займався спортом, особливо любив футбол – грав за університетську та міську команду, проводив багато часу на природі. А ще захоплювався автомобільною тематикою, що, ймовірно, і визначило його подальшу долю.

Після закінчення БДПУ я пішов на контрактну службу. Три роки провів у ЗСУ на посаді водія. Коли контракт закінчився – сумнівів куди повертатись у мене не було. Я хотів пов’язати своє життя з Бердянськом і службою. Ходив в усі частини в місті, на той час вакантне місце було в ДСНС. Я вирішив спробувати себе в ролі водія пожежного автомобіля, з того часу і нині я – рятувальник.

Перші робочі спогади Дмитра припали на бердянські заметілі.

Ми ж звикли вже, що наші зими – безсніжні, а в 2012 десь місто прямо замело, цивільна техніка просто не могла рухатись. Ми розвозили медиків на виклики, допомагали людям, яких заблокувало в приватних будинках, доставили до пологового породіллю.
Трохи пізніше, вже в 2014-му запам’ятався великий шторм, який наробив багато біди в місті. Ми довго ліквідовували його наслідки.

Чимало роботи нам завдав і бердянський колектор, коли треба було забезпечувати водою всю соціальну інфраструктуру міста і цивільне населення.

24 лютого 2022 року Дмитро був у відпустці. Як і більшість бердянців  прокинувся вдома від вибухів. Спочатку подумав, що як завжди, галасують сусіди. Однак вибухи повторились, а телефон засвітився повідомленнями.

Дмитро все ще сподівався на інше пояснення, бо був певен  – аби сталось щось серйозне, його б відразу викликали з відпустки. Та й попри свій реалізм не вірив, що вторгнення росії набере статусу повномасштабного.

Через декілька годин Дмитро, разом із усіма колегами, заступив на посилене несення служби. А через деякий час, в березні, як і більшість команди прийняв рішення їхати до Запоріжжя.

Нас розподілили до запорізьких частин і перший час ми трохи адаптувались, вивчали місто. Та й в Запоріжжі тоді було відносно спокійно. Спочатку я працював у звичній сфері, займались, безпосередньо, пожежогасінням, тільки амуніції стало більше. Однак пізніше перевівся в аварійно-рятувальний загін спецпризначення, який займається розбором завалів та пошуків постраждалих.

Мій перший такий виїзд був на Сталеварів. Це був дуже руйнівний обстріл з влучанням у житловий будинок. Ми всі працювали просто на межі можливостей, тоді дуже багато цивільних долучилось до допомоги. Люди так об’єднались, так підтримували один одного, що ми навіть думати не могли про втому. Ми розуміли, наскільки наша робота зараз важлива. Як на нас дивляться ті, чиїх рідних ми шукаємо.

Нам часто кажуть, що роботу не можна брати близько до серця. Я так не можу. Я запам’ятовую кожен виїзд, всіх людей, в цей момент вони стають рідними. Це ж не просто робота, це наше життя зараз. І кожен такий випадок закарбовується на серці.
Ми звичайні люди, які допомагають таким самим людям. Пам’ятаю, як на один виїзд ми приїхали під вибухи, відразу забігли в укриття, і якось так страшно стало, що я просто почав молитись. Але все закінчилось – ми вийшли і продовжили роботу. Ми зараз всі так живем. Сумуємо, злимось, боїмось, а тоді продовжуємо робити те, що робимо. Я думаю, що в цьому і є наша сила.

Дмитро не вважає, що робить якусь особливу роботу. Сором’язливо каже, що б вони не робили – нашим військовим значно важче. Але точно знає, що ця робота зараз дуже потрібна. Що її чекають. І ніколи не хотів її змінити. Це і дає чоловікові сили продовжувати.

Мене надихають наші люди. Військові, волонтери, наші бердянці, які чекають вдома і ті, хто виїхав і робить свою роботу. Не хочу говорити про тих, хто лишився там з власного бажання. Єдине, що в нас же маленьке місто, тому всі все знають і сховатись не вдасться нікому.

Попри напружений робочий графік Дмитро намагається відновлювати і свої хобі. Зокрема, знову проводить багато часу на природі та катається на велосипеді.

А ще має нову мрію

Хочу поїхати на велосипеді на море. От прямо звідси з Запоріжжя. Хочу показати своїм новим друзям свої улюблені бердянські місця. А ще хочу знову піти на наш пляж зі своєю родиною, одна моя племінниця пам’ятає море, а молодший ще ніколи не бачив. Я дуже хочу аби він його побачив. Я взагалі коли дивлюсь навколо, на нашу природу, краєвиди, то постійно думаю про те, що ми маємо зробити все, аби вберегти це, аби не дати знищити, просто стерти наші улюблені місця, наш спогади.

Я дуже сумую за Бердянськом. За кожним його куточком. В міру своєї роботи я дуже добре знав все місто. Але найчастіше я згадую свій район. В жителів Гори був якийсь особливий вайб, тут думаю бердянці мене зрозуміють. А ще сумую за нашими людьми. За оцим коли всі один одного знають, коли йдеш по вулиці і вітаєшся з усіма. Я вдома постійно бігав вздовж Мелітопольського шосе, і обов’язково хтось з машини мав щось крикнути, посвистіти, підтримати.

Як би ми не облаштовувались на нових місцях цього відчуття затишку й дому, яке було в Бердянську, більше немає.

Що б я хотів сказати бердянцям?

Що не можна втрачати віру. Це дуже важливо. Але самої віри недостатньо. Треба продовжувати діяти. Допомагати ЗСУ, допомагати один одному, робити свою роботу. В моменти коли стає важко я завжди згадую, якими сильними і єдиними ми стали в лютому 22-го. Я дуже хочу аби ми були такими завжди. І тоді ніхто і ніколи навіть не подумає зазіхнути на нашу країну, на наші рідні міста.