З думками про Бердянськ: історія Владислави Балан, яка підтримує земляків

Бердянку Владиславу Балан її земляки знають, як гарного майстра манікюру, а ще людину з надзвичайно добрим серцем. Вже третій рік дівчина та її тринадцятирічний син Тимофій живуть у маленькому німецькому містечку Кірхвайє, що під Бременом. Їй вдалось відновити там свою справу, стати підприємцем та облаштуватись на новому місці, однак своїм головним досягненням дівчина вважає те, що звідти вона може допомагати бердянцям. 

Коли в лютому 2022 року активно обговорювали можливість війни, а у повітрі вже висіла напруга – Владислава відганяла від себе всі тривожні думки. Дівчина впевнено йшла до своєї мрії – відкриття власного салону краси. 

На той час я орендувала кабінет у готелі «Азов» і зі мною працювала класна команда дівчат, серед яких була і моя сестра. Ми вирішили, що це шанс створити свій простір краси і купили приміщення в центрі, біля музею історії міста, де саме робили ремонт. Я все пам’ятаю, як зараз, як ставили двері, як тряслись над вікнами, бо вибрали такі гарні і дорогущі. Це була наша мрія. Тому коли напередодні 24-го моя клієнтка стривожено говорила про те, що «щось буде», я не слухала її і шукала вільні дати для наступного запису.

Ту ніч я не забуду ніколи. Я не спала жодної хвилини, до нас в квартиру якось залетіла летюча миша. Я так злякалась, що не могла поворухнутись і просто чекала ранку. І раптом – такі дивні гучні звуки, що затряслась лоджія. Я хапаю телефон і бачу, що всі в мережі. Тоді я почала писати своїм друзям військовим – і всі відповідали однаково «бери сина й виїжай з міста». Я нічого не розуміла. Куди і нащо я мала їхати. Та, власне, і як не було. Саме перед цим я продала свою машину і всі гроші пустила на ремонт салону. Я взагалі направляла туди весь свій заробіток і лишала нам з сином буквально на їжу. Ми здійснювали свою мрію і планували щасливе життя в Бердянську. Власне, воно і було таким.

Саме тому Владислава, яка все життя прожила в Бердянську, не могла впізнати рідне місто в перші дні війни й окупації. 

Місто змінилось, завмерло, почорніло, було просякнуте болем і страхом. Я пам’ятаю, як одного вечора ми лежали в темряві (бо була команда вимкнути світло) і я почула дивний звук, схожий на трамвай. Але звідки в Бердянську трамваї? Я побігла до вікна і побачила, що містом йдуть російські танки. В той момент не було страху, була ненависть. Хотілось вчепитись в них зубами і розірвати. Я обійняла сина і зрозуміла, що справді не знаю, що робити. Тому я, як і багато з нас, вирішила просто чекати.

Новою емоційною хвилею стали колони машин з Маріуполя, які прибували до Бердянська. Попри страх ходити містом, Влада збирала й передавала людям необхідні речі, а тоді забрала додому родину маріупольців.

Вони були такі налякані і пахли димом. Жінки тихо плакали. В родині був хлопчик трохи менший за мого сина, і коли я показувала йому, як в душі перемикати на теплу воду, він палко закричав: «ні-ні, не треба, я можу і холодною помитись». Я могла лише уявити, що пережила ця дитина. Власне, пізніше його батько поділився зі мною цим. Саме через них я змогла дізнатись про своїх маріупольських друзів, з якими вже декілька днів не було зв’язку. Їхній район тоді вже було зруйновано, але чоловік дізнався, що там у підвалах ще були живі. Нашим друзям вдалось вижити. Як і цій родині, яка тоді зупинилась у нас. Вони виїхали з окупації і ми досі з ними спілкуємось.
Взагалі це був період коли бердянці максимально згуртуватись і допомагали один одному – піклувались про стареньких сусідів, передавали корисну інформацію, жили, як одна родина. 

Рішення їхати з міста Влада прийняла неочікувано, коли з’явився шанс. 

Ми виїжали разом із двома родинами з Маріуполя і Мангушу. Нас було 3 жінок і 4 дітей, в одній машині. Мене взяли як водія. Їхали в Німеччину, там жила сестра однієї з дівчат. Я була за кермом 6 днів і просто падала. Саме в цей час мені в соцмережі постійно писав німець – казав, що слідкує за всім, що відбувається в Україні і пропонував допомогти. Мені було боязко, бо я не дуже вірила в його щирі наміри. Але саме Стефан спочатку допоміг нам з готелем, потім поселив у родину, де ми мали жити доки нам не знайдуть квартиру. 

Нас прийняло літнє подружжя і саме в цей вечір у них мене просто накрило. Вони щось говорили між собою німецькою і дивились на нас жалісними очима. Я нічого не розуміла і відчувала себе абсолютно безпорадною. Це жахливе відчуття було зі мною довго. Часом я просто сідала на зупинку, плакала і говорила: «я хочу додому, я ніколи не хотіла тут бути, я просто хочу додому». Крім того мені було дуже соромно за те, що я в безпеці, на відміну від багатьох моїх друзів. Всю допомогу, яку я тоді отримувала від Німеччини, я відразу відправляла тим, хто був вдома. Це був дуже важкий час, коли єдиною опорою був син. Я розуміла, що не маю права здатись.

Тимофій відразу пішов у школу. Він нічого не розумів, але дуже старався, хоч ставлення до хлопчика було різне, хтось підтримував, а хтось – просто насміхався і прославляв росію. 

Я можу лише уявити, як насправді йому було важко все це проходити – каже дівчина. 
На щастя, люди, які нас прийняли, виявились дуже добрими. Ми жили в них три місяці доки нам не виділили квартиру. Я називаю їх своєю другою родиною, ми досі дуже близькі.

Влада відчайдушно намагалась облаштуватись на новому місці. Дівчина каже, що її мотивували дві цілі – син, якому вона має облаштувати життя. І жага допомагати своїм землякам, які залишились в Україні. Доки була можливість –дівчина відправляла в рідне місто все, чого там бракувало – медикаменти, хімію, нормальні продукти. Зараз величезну частину свого прибутку вона направляє на те, аби закривати збори, допомагати особисто людям, які того потребують – посилками чи фінансово. Влада переконана, що це важливе завдання українців за кордоном – підтримувати своїх земляків вдома і робити все задля того, аби нагадувати про них світу. 

Я вважаю, що ми повинні допомагати один одному і триматись за свою бердянську спільноту, де б не були. Я постійно слідкую за новинами, спілкуюсь з людьми і намагають допомагати всім, чим можу. Розуміння того, що ти зміг хоч трохи зробити чиєсь життя кращим – мотивує продовжувати діяти. Селище, де ми зараз живемо, налічує десь 30 тисяч мешканців і більше тисячі з них – українці, серед яких чимало бердянців. Ми всі знаємо один одного, спілкуємось, допомагаємо, організовуємо акції. Вважаємо, що в цьому наша роль тут.

Окрім цього у Влади з’явилась можливість і допомагати землякам, які опинились в її новому регіоні. 

Зі Стефаном, який весь час нам допомагав, ми стали парою. За якимось знаком долі в нього є агенція нерухомості і тепер ми разом з ним допомагаємо в пошуках житла для українців, а також намагаємось допомагати з їх працевлаштуванням. 
До мене дуже часто звертаються за допомогою, бо я вже знаю чимало місцевих, через свою роботу і через Стефана. В якийсь момент я зрозуміла, що чим більше німців я тут знаю, тим більшій кількості українців можу допомогти. 

Зараз Владислава з сином вже живуть в окремій квартирі. Вона продовжує займатись своєю улюбленою справою, манікюром, оформила підприємництво і знову робить ремонт в приміщенні під свій простір краси. До їх містечка переїхали і її рідні –сестра та батьки. 

Та попри те, що Влада доклала стільки зусиль для того, аби облаштуватись, вона зізнається, що як удома себе там не почуває і дуже мріє побачити Бердянськ. Український Бердяньск

В нашій вітальні, яка зараз слугує мені і робочою зоною висить велике фото бердянської альтанки. Кожен клієнт знає, що це моє місто. Це моє море. Це мій дім. Я дуже вірю, що Бердянськ знову стане українським і всі ми зможемо приїхати додому. Я вдячна Німеччині за все, що вона для нас робить, але це не може замінити дім. Не може зараз. І не зможе ніколи.