Квиток в один кінець, робота в казино та бісерна терапія. Історія бердянки, майстрині та волонтерки Наталі Луєнко 

Вона зберігає автобусний квиток «Бердянськ – Київ» уже двадцять років та вірить, що одного дня зможе купити зворотній квиток додому

Історія Наталі в Києві розпочалася не так романтинтично, як хотілося б. У рідному Бердянську дівчина зіткнулася з несправедливістю: робота в супермаркеті, де за два місяці не заплатили ні копійки, та виснажливе стажування з продажу книг, яке залишило її ще й у боргу перед роботодавцем. На фоні особистої втрати – смерті бабусі – ці невдачі ледь не зламали Наталю. 

«У тебе немає часу думати, я даю тобі три дні: збираєшся і їдеш у Київ», – саме ці слова двоюрідної сестри стали вирішальними. 

Наталя купила квиток на автобус і поїхала в невідомість. Той клаптик паперу вона випадково знайшла серед документів нещодавно. Каже, що тепер не викине ні за що, заламінує на пам’ять про початок нового життя. 

«Київ – це місто для сильних людей. Тут треба дуже багато працювати. Не можу сказати, що він прийняв мене повністю навіть за 20 років, але саме тут сталася моя найбільша радість – народився син», – ділиться Наталя. 

Людина, якої «не існувало» 

Життя в столиці було насиченим: робота офіціанткою у відомому київському казино, де перед очима проходили зірки естради, пізніше – позиція касира. Проте справжній іспит на витривалість чекав у 2019 році. Коли Наталя вийшла заміж і вирішила змінити прізвище, виявилося, що в українських реєстрах її не існує. Через помилку під час відновлення громадянства після переїзду з Азербайджану на початку 2000-х, паспорт Наталі вважався недійсним усі ці роки. 

«Мені сказали, що я можу взагалі залишитися без громадянства. Треба було довести, що я справді жила в Україні, вчилася в школі, отримувала паспорт. Це було три місяці бюрократичного пекла, архівів та перевірок. Але я виборола свою ID-картку». 

Початок повномасштабного вторгнення 

Повномасштабне вторгнення Наталя зустріла в Києві. 18 днів вона з маленьким сином, у якого діагностували аутизм, провела в підвалі. Страх і невідомість змусили виїхати до Німеччини, але витримала там лише три місяці. Почуття «зрадниці» не давало дихати, поки вдома залишалися мама та чоловік. У травні 2022-го вона повернулася. Родина орендувала квартиру іншу квартиру, але юридично залишалася зареєстрованою в тому самому будинку, де мешкав батько чоловіка. Саме в цей будинок у липні 2024 року влучила російська ракета під час масованої атаки на «Охматдит». 

«Загинуло 13 сусідів, серед них – 5 дітей. Наші куми дивом вижили, бо їх не було вдома, але їхнє парадне просто знищене. Тепер я офіційно ВПО всередині Києва – переселилася з правого берега на лівий», – розповідає Наталя. 

Бісероплетіння як медитація та зброя 

Сьогодні головна опора Наталі – її хобі, яке переросло в справу життя. Плести з бісеру вона почала після повернення з евакуації. Це стало її особистою терапією, можливістю не з’їхати з глузду від новин та щоденних викликів виховання особливої дитини. Її гордість – «кривульки» та гердани, виконані в автентичній техніці. Ці прикраси виглядають як музейні експонати, але адаптовані під сучасний стиль. 

«Бісер – це моя медитація. Коли я відчуваю, що нерви здають, я сідаю за роботу. Це те, що тримає мене в купі». 

Проте творчість Наталі – це не лише естетик. Вона активно співпрацює з відомою блогеркою-волонтеркою «бабусею Світусею». Майстриня віддає свої найкращі вироби як лоти для благодійних розіграшів. Люди донатять на потреби військових, отримуючи шанс виграти унікальну прикрасу. Крім того, Наталя робить браслети-обереги для захисників, яких знає особисто. 

Віра в повернення 

Попри те, що Київ став для Наталі домом, де вона пережила і щастя материнства, і жахи війни, серце залишається в Бердянську. Вона мріє про день, коли зможе вільно пройтися приморською площею. 

«Не треба втрачати надії. Я вірю, що ми повернемося. Побачимо рідних, підемо на кладовище до предків, подихаємо нашим морем. Це обов’язково буде, треба просто вірити і продовжувати робити свою справу тут і зараз», – каже вона наостанок.