«Я по крихтах збираю контент про Бердянськ». Бердянка Вікторія про те, як ЗМІ допомагають їй триматися

Я виїхала з Бердянська незадовго до повномасштабного вторгнення. Насправді, не за своєю волею, оскільки все життя планувала прожити в своєму рідному місті на березі моря. Мене змусила хвороба – у 2021 році мені поставили невтішний діагноз, якщо коротко, то рак.

Мої рідні з Німеччини, зокрема, і сестра, зателефонували й попросили їхати на лікування до них, бо так вони могли б за мною доглядати. Батьки вже в поважному віці, їм складно. Я була розгублена, у паніці за власне життя, тож хапалася за всі пропозиції, аби лише не залишатися з цим наодинці. І оскільки ми з сестрою близькі, я й поїхала до неї.

А вже через пів року почалася велика війна. Це вдарило по мені сильним стресом – життя відрізало мене від мого міста, дому та батьків. Що робити далі – я не знала. Жінка сорока років із хворобою, без власної родини, у чужій країні – оце й усе, що я собою уявляла. Перший час із батьками не було зв’язку, бо вони мали простенькі телефони, де не було месенджерів. Аж потім батьків товариш віддав татові свій, кращий та з вайбером. І ми нарешті поговорили.

Я відчувала себе дуже самотньою.

І хоч поряд була сестра – вона не зовсім розуміла, що я відчуваю. Вона не жила в Бердянську понад 20 років, рідко бачила батьків та наших рідних, тож для неї ніби нічого й не змінилося. А от я відчувала втрату та велику діру в серці.

Час минав, я продовжувала боротися з хворобою і якось витягувати себе з ментальної ями. І от згодом відкрила для себе новий спосіб триматися – наші релоковані місцеві ЗМІ. Дивно, але поки для одних новини – це виснажлива інформація, а історії людей можуть вганяти в зайву ностальгію, я відчуваю полегшення, коли читаю. Коли я гортаю стрічку про людей чи події, то ніби між мною, моїм містом та земляками створюється невидимий міст. Ніби ми всі разом. І я знаю, що ще сотні, тисячі людей проживають таку саму втрату, як і я. Я не одна в цьому болі.

Якось я помітила, що одне таке ЗМІ перестало писати новини, і всередині щось стиснулося. Стало тривожно, бо про моє місто говоритимуть менше. Зараз ваша редакція чи не єдина, яка стала моїм куточком спокою. Я радію щоразу, коли в Бердянськ «прилітає» бавовна по ворогу, або коли засуджують чергового колаборанта. Я плачу над кожним інтерв’ю з бердянцями, бо розумію, що вони пережили. Як людина, яка раніше не читала жодного пабліка, зараз я дивую саму себе. Але як ще я наближуся до свого дому, якщо не через інформацію?

Мені прикро, бо про моє місто пишуть небагато, доторкнутися до рідних місць стає все складніше, але я дуже вдячна, що такі джерела все ще є.

Я жінка сорока років із хворобою, без власної родини, у чужій країні. Здається, оце й усе, що я маю. Але ні. У мене є щоденний ритуал – хоча б на пів годинки, але зануритися в моє місто, відчути його через тексти та слова. І сьогодні для мене це вже дуже багато.

Читайте також

«Я думала, що моє життя закінчилось у 50, а воно лише починалось». Бердянка про новий початок під час війни