«Ми всі з моря». Інтерв’ю з бердянкою, яка втратила батька в Маріуполі та створила простір для підтримки жінок

Про втрату одразу обох міст, спогади з окупації та мітинги проти загарбників, про батька, який захищав Маріуполь, про волонтерство та підтримку жінок Ганна Васильєва розповіла в інтерв’ю «Бердянськ 24».

Маріуполь+Бердянськ=дім

Маріуполь-Бердянськ – ці два міста для Ганни Васильєвої були наче одне ціле. В першому дівчина провела дитинство, там залишалися її батьки, в другому почала самостійне життя. З 2012 року дівчина переїхала до Бердянську, тут закінчила університет, вийшла заміж і народила першу доньку. Тривалий час працювала в ресторані в «Happy Place». Напередодні повномасштабного вторгнення Ганна звільнилася та пішла в сферу СММ.

«Пішла працювати project. Буквально пів року я попрацювала та паралельно вела соцмережі, розвивала себе. Буквально 23 лютого я звільняюсь, бо розумію, що мені цікаво працювати не на когось, а будувати щось своє. І 24 зі своїм блогом, інстаграмом я залишаюсь взагалі ні з чим. Я в принципі тоді не розуміла кому мої послуги потрібні. В мене був такий страх, який бізнес зараз, який інстаграм, які соцмережі взагалі?», – поділилася Ганна.

Дівчина розповіла, що востаннє була в Маріуполі 23 лютого 2022 року. Тоді інтуїція підказала їй, що місто будуть бомбити, тож вона вирішила забрати молодшого брата до Бердянська.

«Я дзвоню мамі, кажу, давай заберу, бо мені здається, що щось буде. Хоча в Маріуполі було тихо, зі сторони все було спокійно. 24-го вночі ми повернулись в Бердянськ, завезли брата до бабусі. Через декілька годин вже почалося (вторгнення – ред.)», – згадала бердянка.

«Дуже сильний страх страх в очах»

Тато Ганни Жан ще з 2018 року був у міському ТРО та паралельно працював у маріупольському порту. В перший день війни тероборонівці вже були на позиціях. Анна розповіла, що в місті «був хаос», зв’язок зникав, тож інформації від чоловіка було мінімум, сім’я навіть не знала де він перебуває.

«Тато пішов у нічну зміну в порт, нічого не знавши. І зранку його вже викликали в частину. Він нічого не розповідав, просто присилав плюсики. А Маріуполь бомбили з перших днів. Він дзвонив мамі єдиний раз, сказав, які у нього чудові діти. Я попросила його фотографію через маму, бо я з ним не могла спілкуватись, плакала. І знаєте, начебто дивишся, нормальна фотографія, сидить у формі, але очі… в очах я побачила дуже сильний страх. Причому не за себе, а за нас. Тому що я знаю, тато хотів захистити нас. Він подзвонив моєму чоловіку та каже: «я буду оберігати тут, а ти, будь ласка, оберігай Аню щоб все було окей», – поділилася Ганна.

Жан вважається зниклим безвісти 21 березня 2022 року. Як пізніше дізналася Ганна, зникла майже вся рота ТРО. В 2023 році з Маріуполя передали тіло чоловіка, з яким її батько був тоді разом. Дата смерті співслужбовця співпадає з датою зникнення Жана та інших бійців ТРО.

«Напочатку вони точно були в нашому Приморському парку на вежі. Ми це знаємо, бо перший день мама навіть носила йому котлетки. А потім їх почали кидати по дві-три людини по всьому місту. Немає жодної людини в тій роті, яка б з’явилась. Полон, це найкраще з найгіршого. Ти хоча б знаєш, що людина жива, є хоч якась надія. А найгірше для мене, що я можу ніколи не дізнатись і навіть ніколи не поховати. Є така фотографія, довга яма й туди скидають людей. Всі трупи, які я бачила, наближала та шукала тато чи ні. Але десь далеко я приймаю той факт, що тата фізично немає. Я не живу надією, що він повернеться, тому що це було дуже боляче», – поділилася Ганна.

Життя в окупації

В середині березня, коли контакт з татом був остаточно втрачений, мама Ганни разом з бабусею виїхали до Бердянська. Але через хворобу старенької сім’я затрималася в окупації ще на місяць. Дівчина розповіла, що також допомагала розселяти маріупольців, які виїжджали до Бердянська. Ганна згадала, яким їй запам’яталося місто навесні 2022 року.

«Відсутність газу, зв’язку, на «Приватбанку» ловиш зв’язок, ночівля з дитиною в коридорі, пошуки ліків, яких не було та порожні прилавки. Ми пішки ходимо в лікарню, чекаємо, нас не пускають. Треба пігулки від тиску, ми стоїмо три-чотири години в черзі, а пігулок немає. В магазинах нічого немає, ходиш на ринок, продукти закінчуються. Я пам’ятаю, як зараз, за молоком стою, щоб хоч молоко та яйця купити, а людина переді мною забирає 5 пляшок і йде. В «Грацію» ходили, пам’ятаю, теж стоїш в цій черзі, заходиш, ти все одно щось маєш взяти, тому що ти стільки вже постояв. Але ж тоді й ціни піднялись. Ніхто не був до цього готовий. Був день бабака, такий довгий період, коли ти нічого не контролюєш. Читаєш ці новини постійно», – згадала бердянка.

Ганна пам’ятає перший мітинг, який відбувся на вулиці Північній коли окупанти роздавали свою гуманітарну допомогу. Після цього дівчина постійно ходила на акції протесту, аж поки не стало страшно за своє життя.

«Вони всі були в балаклавах. Я дивилась на очі, в них не було непорозуміння, вони чітко знали, що вони роблять. Я впевнена, що якби був наказ стріляти, наприклад, вони б спокійно натиснули на курок. Але при цьому, звичайно, були ті, хто брали цю гуманітарку. Ми ходили, ми зупиняли їх, ми розвертали, коли вони їхали. Довго ходили. А потім вони почали виловлювати. У мене був яскравий одяг і дійшло до того, що я дуже злякалася за свою родину. Я настільки була впевнена, що я все роблю правильно. Настільки була впевнена, що я на щось можу вплинути, щось змінити. І я не жалію», – зазначила бердянка.

«Що робити, коли вбили театр?»

Ганна зізналася, що Маріуполь досі їй болить. Для неї цього міста більше немає. Відновити життя Ганні допоміг зокрема театр. У Вінниці вона знову вийшла на сцену, але не порівнювати її з рідною, маріупольською, не може.

«Я бачу, що Маріуполь відбудовують, дуже страшно, що у них є гроші на ракети та гроші відбудувати. Я обожнювала драмтеатр, виступала два сезони на великій сцені драматичного театру. Я пам’ятаю, які ми були щасливі, малі по 16 років, бігали внизу, пісні записували. І пам’ятаю перший вихід на сцену, коли воно все так скрипить. От я в Вінниці порівнюю, маріупольський театр був набагато більший. Набагато більша сцена, набагато більше зал. Я пам’ятаю ці моменти і перші спектаклі, як я просто плакала, повні зали стоять, тобі аплодують, ми йдемо на поклін. Маріуполя для мене взагалі зараз немає. А драматичний театр… Я пам’ятаю, зробила пост, що коли вмирає актор, його проводжають оплесками. А що робити, коли вбили театр?», – зауважила Ганна.

Життя спочатку у Вінниці

Донька Ганни спить в машині під час виїзду з окуповнаого Бердянська (Фото: особистий архів героїні)

В квітні 2022 року бердянка з родиною виїхала до Вінниці. Каже, що місто не обирали, просто знайомі запропонували будинок в оренду. Дівчина зізналася, що напочатку Вінниця була непривітною.

«Я два місяці не могла знайти квартиру, зі мною не хотіла спілкуватись, бо переселенці. Перший рік мені було складно, тому що ми зняли квартиру в такому будинку… моїй дитині діти кричали: «Фу ти, переселенка! Відійдіть від неї, вона переселенка, ти дочка Путіна». А потім якось все змінилась. Ми переїхали й у мене зараз нереальне оточення, це просто шикарні люди. Я зараз можу сказати, що люблю Вінницю. І я можу сказати, що це стало моїм другим домом», – запевнила бердянка.

Саме у Вінниці Ганна почала активно волонтерити. Спочатку збирала посилки з дефіцитними ліками, підгузками, дитячим харчуванням і засобами гігієни для бердянців. Потім – допомагала жителям деокупованої Київщини.

«Мене взагалі волонтерство витягло. Я просто розуміла, що не бачу сенсу, я все втратила, у мене забрали якусь опору. Я розумію, що мені щось треба робити. Я відкривала збір і збирала (гроші – ред.). Я абсолютно все підписувала, у кожного були свої пакунки. І там (в Бердянську – ред.) люди мали забрати в одній точці. А потім через інстаграм знайшла Мішу Пурашева, він з Маріуполя, ми з ним почали їздити на деокуповані території: Гостомель, Ірпінь… Відкривали збір, забивали машину та їздили, роздавали людям. Були переліки: згорілі дома і так далі, хто дійсно постраждав», – розповіла волонтерка.

Створила жіночий клуб, щоб бути підтримкою

Втративши все та віднайшовши себе знову, Ганна вирішила допомагати встояти іншим жінкам. Вона створила онлайн спільноту, де проводить прямі ефіри з психологами, коучами та іншими фахівцями на корисні для жінок теми. Ганна впевнена, що під час війни, коли багато чоловіків на фронті, а навантаження на жінок надвелике, дуже важливо надавати їм допомогу та підтримку.

«У мене це велика ідея – допомагати жінкам. Ми дуже сильні, дуже сміливі, але хочеться підтримувати, бо дуже важко. Тому мій меседж простий – робити щось, щоб жінка в контакті зі мною, в контакті з моїми ідеями почувалась спокійно, впевнено та мала змогу на якусь підтримку, знайти відповіді всередині себе. Мені такого не вистачило, я сама себе витягувала, а якісь такі спільноти, клуби – це дуже класно», – наголосила Ганна.

Проєкт можна назвати волонтерським, адже як для спеціаліста, так і слухачів участь безкоштовна. Ганна мріє, що вже незабаром жіночий клуб перейде з прямих ефірів у формат офлайн зустрічей.

«Хочеться бути там, що забрали»

Дівчина запевняє, що вірить у деокупацію, але повертатися до Бердянська і тим паче до Маріуполя не планує.

«Я просто не впевнена, що зможу з нуля ще десь починати втретє. Але коли ти можеш просто приїхати, до тебе можуть приїхати, діти мої поїдуть на море не в Одесу, а в Бердянськ. З Маріуполем ще не знаю. Маріуполь для мене знищене місто, це місто смертей. Я не розумію, як там живуть люди. У мене рієлтори у Вінниці питають: «ви місцеві?» Я кажу, дивіться, дитина у мене місцева. Кажу, як я вважаюсь, не знаю. Але ми всі з моря. Соломія, це маленька моя, я дуже хочу щоб вона знала, де мама народилась, жила, де народилась і виросла її сестричка. Серце моє там і дуже хочеться туди, дуже хочеться бути там, хоча б мати цю змогу, те, що забрали», – зазначила бердянка.