«Намагаються прикинутися, ніби їх не існує». Як живуть діти в окупованому Бердянську

Школа як інструмент шантажу

В окупованому Бердянську школа вже давно не має нічого спільного з освітою. Тепер це місце ідеологічної обробки та мілітаризації. Батьків заганяють у глухий кут. Якщо дитина не з’являється в російському навчальному закладі, родині загрожують депортацією або позбавленням батьківських прав. Максим згадує момент, коли ця загроза постукала у його двері прикладами автоматів.

«Вони прийшли в балаклавах прямо до нас додому. Почали шерудити в шафах, шукали ноутбуки. Питання було одне: «Чому не в школі?». Вони шукали докази того, що я вчуся онлайн в Україні, а мама там викладає. Маму тоді забрали на так би мовити бесіду на кілька днів. Коли вона повернулася, то просто мовчала. Тоді ми зрозуміли, якщо не виїдемо, наступного разу заберуть уже мене», – розповідає Максим.

Такі методи переконання є частиною системної політики. Юристи фіксують, що залякування батьків це основний важіль, за допомогою якого дітей намагаються інтегрувати в російське середовище.

«Це простір для пропаганди та мілітаризації. Батькам прямо кажуть, якщо діти не ходитимуть у російську школу, ми їх заберемо, а далі – на свій розсуд: або в інтернат, або в колонію», – підкреслює Мирослава Харченко.

Життя в режимі невидимості

Психіка дитини звикає працювати в режимі максимального маскування. Одне неправильне слово чи випадкова українська пісня в навушниках можуть стати причиною для обшуку рідних. Максим каже, що за час перебування в місті він навчився буквально розчинятися у просторі.

«Ти вчишся ходити так, щоб твоя тінь нікому не заважала. На вулиці я ніколи не дивився в очі патрулям. Вдома ми розмовляли майже пошепки. Ти прокидаєшся і сподіваєшся, що цей день пройде так, ніби тебе взагалі не було в місті. Бути поміченим означає бути в небезпеці», – згадує хлопець.

Діти намагаються стати частиною фону, аби просто не привертати уваги представників окупаційної влади.

«Діти в окупації звикли намагатися бути невидимими, вдати, наче тебе не існує. Намагатися прокинутися мертвим, щоб тебе краще не чіпали, не запитували ні про що. Бо кожна секунда перебування там – це загроза», – пояснює Мирослава Харченко.

Атмосфера тотальної підозри

Шкільне середовище побудоване на системі доносів. Вчителі працюють за спеціальними методичками, намагаючись виявити проукраїнські погляди у дітей через провокативні запитання. Максим зізнається, що в таких умовах довіра стає небезпечною розкішшю навіть між друзями.

«У школі я забув, як жартувати. Ти сидиш на уроці і просто дивишся в одну точку. Ми боялися навіть однокласників. Хтось міг побачити щось підозріле в телефоні, і наступного дня до тебе знову прийшли б люди в балаклавах. Ми жили в постійній напрузі», – каже Максим.

Система доносів активно заохочується адміністрацією. Це створює вакуум, де дитина не може бути впевнена у безпеці навіть під час звичайної перерви.

«Стукачество зараз дуже вітається. Кожна дитина боїться, бо не знає, хто поруч. Можливо, ще вчора це був твій друг, а зараз він шпигун. Вони бояться сміятись чи розмовляти, бо ніколи не знають, що їм буде за кожне наступне слово», – додає Мирослава.

Перший вдих на волі

Крім фізичної небезпеки, на людей тисне інформаційна блокада. Окупанти переконують мешканців, що України більше не існує, а на підконтрольній території на них чекають лише репресії. Максим згадує, як на кордоні його охопив страх через ці міфи, але він розвіявся з першим ковтком вільного повітря.

«Тут я вперше відчув, що мої легені можуть розправитися повністю. Коли я побачив наш прапор, я просто почав плакати, вперше за всю війну», – ділиться Максим.

Ця трансформація – від заляканої дитини до вільної людини – є головною метою роботи організацій, що займаються евакуацією.

«Перші слова, які кажуть діти після перетину межі: «Я відчуваю свободу», «Тут легше дихати». В окупації майбутнього немає. Кожна секунда там, це смертельний ризик. Потрібно виїжджати заради майбутнього дітей», – підсумовує Мирослава Харченко.