Примусова паспортизація, кадровий голод та страх перед всім українським: чому за 4 роки Бердянськ не став росією?

На фасадах адмінбудівель з’явилися чужі стяги, а вулиці заповнила присутність людей у формі. Та під цим шаром нового ладу ховається непідвладний Бердянськ. Це місто сьогодні схоже на море під час затишшя перед бурею. На поверхні воно може здаватися покірним, але в глибині залишається незмінним. Спроби штучного злиття з іншою системою лише підкреслюють автентичність Приазов’я, яке чинить мовчазний, але непохитний опір.

Примусова паспортизація

Отримання російських документів у Бердянську часто подається окупаційною владою як жест лояльності, але за цим стоїть система тотального адміністративного тиску. Людина без такого паспорта опиняється в умовах штучної ізоляції: стає майже неможливим отримання базової медичної допомоги, оформлення соціальної допомоги чи захист права власності на житло. У ситуації, коли нерухомість можуть оголосити “безгосподарною” та вилучити, паспорт стає не вибором ідентичності, а вимушеним механізмом виживання.

Нас поставили перед фактом – або ми беремо їхній паспорт, або ніколи не зможемо заїхати в місто. А в Бердянську ми купуємо продукти, ліки та одяг, проповідуємо наших рідних – діляться мешканці одного з сіл. 

Якби бердянці стали “своїми”, їх не довело би під дулом автомата гнати за паспортами. Такі дії лише показують безпорадність окупантів перед місцевими.

Освітній фронт

Бердянські школи перетворилися на осередки мілітаризації, де дітей змушують співати гімн країни-агресора. Проте справжнє навчання відбувається після уроків. Сотні дітей продовжують здобувати українську освіту онлайн, потайки від «перевірок» гаджетів. Батьки йдуть на величезний ризик. Це боротьба за наступне покоління, яку окупант програє щоразу, як якась дитина мріє виїхати з окупації одразу, як стане повнолітньою.

Економічний сурогат 

Бердянськ завжди був містом підприємців. Сьогодні ж економіка тримається на «гастролерах». Ринки заповнені товарами сумнівної якості з рф, а ціни часто перевищують московські.

• Ціни: в 1,5–2 рази вищі, ніж на підконтрольних територіях.
• Сервіс: деградація до рівня раннього СРСР.

Містяни продовжують порівнювати все з «довійськовим» часом, коли товари були якісними, а продукти мали смак. 

Щоразу коли купую миючі засоби – дивуюсь. Таке відчуття, що туди налили води, або принаймні сильно нею розбавили. Посуд добре не вимикає. За смачними цукерками взагалі сумую. Часто згадую наші Рошенівські. Тут все як мило – не смачне, прісне, ніяке – жаліється бердянка, яка вимушена терпіти режим, бо доглядає за старенькими батьками. 

«Жовта стрічка» та інші символи спротиву

Поява синьо-жовтої стрічки на Набережній чи графіті «ЗСУ поруч» викликає у окупантів істерику. Вони проводять рейди, панічно намагаються знайти “ворога”, але символи спротиву з’являються знову. Це психологічна війна, у якій бердянці перемагають. Бердянці готові ризикувати, але все одно свідчать – Бердянськ- це Україна. Малюють жовто-блакитні прапори і йдуть до моря робити фото; до Дня Незалежності пишуть на папірцях короткі вірші до Батьківщини; на День міста тихенько вдома співають українські пісні. 

Я на знак спротиву читаю з подругою Шевченка та Лесю Українку щороку на день Незалежності. Або ж друзі з підконтрольній Україні території скидають якісь електронні художні книги, аби я була в контексті того, що зараз читає молодь на тій стороні. Бо я планую через два роки виїхати – ділиться студентка. 

Туристичний занепад 

Бердянськ без туристів – це як море без солі. Коса, де раніше відпочивали сотні тисяч українців, сьогодні перетворена на мілітарний об’єкт. Замість дитячих таборів – бази окупантів, замість баз відпочинку – казарми. Для бердянців це особиста образа. Вони бачать, як їхній дім використовують як плацдарм, знищуючи саму суть курортного міста. Це не «повернення додому», це захоплення майна з подальшим його руйнуванням. Щороку окупанти звітують про “туристичні успіхи”, насправді – порожні пляжі, забруднене море, в якому помирає риба, непридатність до купання тощо. Куди б не ступила брудна російська нога, вона веде до разрухи, занепаду та екологічної кризи.

Ми з родиною поїхали до Бердянска на море. Живемо в іншому районі, але це місто для нас завжди було про відпочинок. Вийшли з машини і в мене відняло дар мови, бо море було вонюче та зелене. Мертва риба лежала на березі. Мені фізично стало погано і бридко від того, що вони зробили з нашим чудовим теплим морем. Я знаю, як сильно бердянці, які виїхали з окупації сумують за морем. І мені прикро, що того моря більше немає. А щодо людей, то на пляжі була одна компанія підлітків. До води ніхто полізти не наважився – надто неприємний запах. Серце розривається – ділиться мешканець сусіднього району, який стабільно щороку їздив з родиною відпочивати до Бердянська. Останні 4 роки відпочивати немає де.

Кадровий голод 

Якби місто підтримало окупацію, росії не довелося б завозити вчителів, лікарів та чиновників із найвіддаленіших регіонів рф. Більшість бердянських професіоналів відмовилися від співпраці. Керувати містом приїжджають люди, які не знають його історії та традицій. Вони тут – чужинці. Та і це не вирішило питання, оскільки в місті досі не вистачає кадрів. Місцеві особливо скаржаться на дефіцит лікарів. Одна з бердянок ділиться: 

Я так і не змогла потрапити до психіатра. Такого спеціалісти немає в місті, принаймні, відносно грамотного. Поїхала в Мелітополь в надії, що там ситуація краще, але і там їх всього двоє – до жодного так і не потрапила, бо черги величезні. 

Легалізоване мародерство

Оголошення житла «безгоспним» та його захоплення – це ознака слабкості. Окупанти намагаються штучно змінити демографію міста, заселяючи в квартири бердянців родини своїх військових. Тисячі бердянців вимушені були покинути свої домівки – хтось раніше, хтось пізніше, що ще раз доводить – вони не хотіли жити під гньотом окупантів. 

Я випадково побачила своє житло в списках “безгоспного” і розплакалась. Втратила все, що мала – ділиться бердянка. 

Інформаційний VPN-спротив

Незважаючи на блокування YouTube та українських медіа, Бердянськ не став жертвою «тєлєвізора». Люди масово користуються VPN, читають Telegram-канали та підтримують зв’язок із рідними на вільній землі. Інформаційне поле міста розірване – офіційні звіти окупантів існують у паралельному всесвіті, який не перетинається з реальністю звичайного бердянця. Влітку так звана російська влада намагалася “відключити” окуповані території від рідних.

Вони глушили зв’язок і бердянці тижнями не могли нормально поговорити зі своїми рідними на цій стороні. Але місцеві підняли бучу, почали писати в чати та скаржитися. Зв’язок повернувся – неідеальний, але принаймні я можу чути голос своєї доньки – пише один з бердянців.  

Культурний код

Росія намагається стерти українське, але мова продовжує звучати – у побуті, у піснях, у назвах. Суржик став формою протесту, мешканці сіл особливо охоче перейшли на діалекти, навіть ті, хто раніше говорив російською. Якщо є можливість подивитися фільм чи передачу українською мовою, то оберуть її. Це культурний імунітет, який виявився набагато сильнішим за будь-яку пропагандистську вакцину.

Радість від “бавовни” 

Найяскравіший маркер – це реакція на вибухи на військових об’єктах. Для окупантів це паніка та «робота ППО», для бердянців – привід для тихої радості. Кожен приліт по складах ворога наближає момент звільнення. Місто не боїться «бавовни», бо це привіт від українських військових, які запятають заради чого вони воюють. 

Бердянськ сьогодні – це територія, де окупант відчуває себе тимчасовим гостем, якому не раді. Можна змінити таблички на вулицях, можна змусити вчителів читати за російською програмою, але неможливо купити лояльність міста, яке пізнало смак свободи та європейського розвитку. І колись ця пружина расправиться – це лише питання часу.