«Те, що ми пережили, не можна просто забути». Історія бердянки Анастасії Чубенко, яка знайшла себе в Києві 

«Люди, які не пережили окупацію, нас не зрозуміють»

«По-перше, ні, воно не переболіло. І ні, ніколи не переболить, – каже Анастасія. – Мені так подобається, коли люди, в яких нічого не змінилося, кажуть, що вже треба було це пережити. Але як можна спокійно ставитися до того, що місце, в якому ти прожив більшу частину життя, у тебе просто забрали».

Спершу дівчина з родиною переїхала до Кривого Рогу, а згодом вирішила продовжити навчання і розвиватися у Києві.

«Мені завжди хотілося у велике місто, – зізнається Настя. – Бердянськ – це більше місце, щоб жити спокійно, коли ти вже дорослий. А я хотіла руху».

Її батьки відверто сказали: якщо хочеш їхати – їдь, але допомоги не буде. Тож у столиці Настя відразу почала шукати роботу. Першим місцем став магазин «Рошен», де вона працювала майже рік, а потім склала іспит і стала заступницею керівника у 19 років.

Творчість, робота і блогінг

Згодом Настя зрозуміла, що хоче робити те, що по-справжньому любить – створювати відео.

«Я завжди поверталася до зйомок. Ще з дитинства монтувала ролики для себе. Тепер розумію, що це – мій спосіб говорити через відео», – каже дівчина.

Своє перше відео про окупацію дівчина опублікувала спонтанно.

«Я вирішила виставити відео про те, що люди з не окупованих територій ніколи нас не зрозуміють. Воно набрало великі охоплення, і я зрозуміла, що мене можуть почути».

Після цього Настя отримала і підтримку, і хейт, але водночас багатьох нових підписників.

«Я зрозуміла, що це знак, аби продовжувати. Я не маю чіткої теми блогу, просто знімаю те, що болить або надихає».

Про упередження і дім

Дівчина пригадує, як під час пошуку житла відчула упереджене ставлення до переселенців.

«Було дуже прикро, коли ріелтор чи власниця квартири дізнавалися, що ми з окупованої території. Кажуть, що таких не люблять, начебто вони лишають безлад. А коли в тебе немає дому, і тобі не хочуть здавати житло, це дуже боляче».

Попри це Настя вірить, що сила людей з окупації у витримці й доброті. Вона згадує історію, як її подруга, ще перебуваючи в Бердянську, перерахувала гроші на подарунки дітям-сиротам:

«Мене це настільки зворушило. Дехто в Києві про таке навіть не чує, а там – серед страху й обмежень – люди залишаються добрими».

Місце сили і нове життя

Найбільше Настя сумує за морем і заходами сонця на Сьомому небі – місці, яке називає своїм найулюбленішим у Бердянську.

«Я завжди думала, що не люблю море, бо там медузи, водорості, сморід. Але зараз розумію, що це був мій прекрасний час, і я його люблю».

У Києві дівчина досі шукає своє місце сили. Каже, що найспокійніше їй у спортзалі:

«Навіть коли поганий настрій, я йду туди і розумію, що після тренування все буде добре. Це заряджає».

Сьогодні вона має сім’ю і роботу в креативному агентстві, займається зйомками та монтажем і вірить, що дім – це не про адресу.

«Я зрозуміла, що дім – це не матеріальне. Це там, де ти почуваєшся собою. А для мене зараз дім – там, де мій чоловік».