Терор часом. Як тривала окупація змінює людей

Коли ми намагаємося осягнути досвід людей, які роками живуть у несвободі, ми часто припускаємося помилки, оцінюючи лише фізичні загрози, наприклад, безсилля переднім режимом, страх опинитися «на підвалі». Та найстрашнішим фактором тривалої окупації є час. Він діє як розчинник, що шар за шар знімає з людини звичні соціальні ролі, залишаючи лише функцію виживання. На початок 2026 року ми бачимо, як перебування під гнітом перетворилося на глибоку ерозію всього людського, де найбільшою небезпекою став не страх, а втома від неможливості вільно висловлювати свою думку.

Нормалізація ненормального

Тривала окупація змушує психіку адаптуватися до умов, які в здоровому суспільстві вважалися б катастрофою. Дослідження ментального здоров’я українців на початку 2025 року показали, що рівень задоволеності власним станом впав, а 52% опитаних відчувають втому та апатію. Про ментальний стан в окупації, де рівень болю прихований за мовчанням, залишається тільки здогадуватись. Це результат явища, яке психологи називають нормалізацією ненормального. У перші місяці людина живе на адреналіні, очікує швидких змін, але з роками мозок вмикає захисний механізм і він починає сприймати комендантську годину, постійні перевірки документів, озброєних людей на вулицях, білборди з пропагандистскими гаслами  як частину рутини.

Це призводить до небезпечного стану, який називають вивченою безпорадністю. Коли людина бачить, що жодне її зусилля не змінює реальність, воля до опору трансформується у внутрішню закритість. Це допомагає вижити фізично, але виснажує нервову систему. На кінець 2025 року понад 52% людей, пов’язаних із досвідом окупації, скаржаться на хронічну втому, яка не минає після сну. Це дефіцит емоційного ресурсу, який буде відчуватися ще десятиліттями навіть при потенційній деокупації, адже люди забувають, як це – планувати життя далі. 

Дефіцит довіри

Окупація – це простір тотальної підозри. Станом на 2025 рік на захоплених територіях було впроваджено майже повне цифрове стеження. Запровадження додатка Max у вересні 2025-го, який об’єднав банківські послуги, месенджери та державні сервіси в одну систему контролю, фактично знищило поняття анонімності. Соціум стає відособленим: людина починає боятися сусіда, випадкового перехожого чи навіть старого знайомого.

Культура мовчання стає єдиною безпечною стратегією. Люди перестають ділитися думками, обговорювати новини та будувати спільні плани. Це створює ідеальні умови для маніпуляцій, адже поодинці людину зламати набагато легше. Соціальні зв’язки, які раніше були опорою, перетворюються на джерело потенційної небезпеки. Страх доносу за розмову на кухні чи перегляд українських сайтів створює стан постійної напруги. Навіть у колись гамірному Бердянську мовчання стало головною ознакою життя – це мовчання людей, які навчилися приховувати свою ідентичність, щоб врятувати родину.

Мілітарізація українських дітей

Найбільш цинічним аспектом тривалої окупації є робота з дітьми. На початок 2026 року освітня система на захоплених землях остаточно перетворилася на інструмент перепрошивки свідомості. Введення обов’язкового предмета «Основи безпеки та захисту Батьківщини» передбачає не лише вивчення ідеології, а й практичні заняття з керування дронами та поводження зі зброєю прямо в шкільних класах.

Понад 43 тисячі дітей на окупованих територіях станом на серпень 2025 року були залучені до молодіжних мілітарних організацій на кшталт «Юнармії». Освітній розрив між дитиною в Києві та дитиною в окупації стає прірвою не лише в знаннях, а й у цінностях. Окупант намагається не просто захопити землю, а виростити покоління, яке буде сприймати агресію як норму, а демократичні цінності  як ворожу загрозу.

Майнова пастка 

Окупація використовує майно як важіль тиску. Протягом 2024-2025 років тривала масштабна так звана інвентаризація нерухомості. Будинки, чиї власники виїхали або не змогли підтвердити право власності за законами загарбника, вносилися до списків «безхазяйного майна» для подальшої конфіскації. Станом на березень 2025 року було заявлено про завершення масової паспортизації – понад 3,5 мільйона людей були змушені отримати чужі паспорти, щоб просто мати доступ до медицини, пенсій чи зберегти власну оселю.

Окрім того, людей поставили перед неможливим вибором: стати чужим у власному домі з ризиком депортації або прийняти документи ворога. Цей примус створює глибокий внутрішній конфлікт і почуття провини, яке окупант свідомо підживлює, щоб посіяти ворожнечу між тими, хто залишився, і тими, хто врятувався на вільній землі.

Ми маємо усвідомити, що звільнення територій – це лише початок великого зцілення. Посттравматичний синдром цілих міст не лікується лише заміною прапорів. Люди, які роками живуть під пресом, потребуватимуть тривалого відновлення відчуття безпеки. Світ після окупації спочатку здаватиметься їм тривожним через надлишок свободи та необхідність знову приймати рішення самостійно.

Головним завданням після повернення буде не відбудова доріг, а повернення довіри. Нам доведеться заново вчитися говорити одне з одним, визнавати біль тих, хто чекав, і тих, хто боровся. Окупація намагається вкрасти в людини її «я», але досвід українського опору доводить, що навіть під товстим шаром чужої присутності живуть люди, які потребують нашого розуміння та підтримки.