Це була просто вечеря. А стало спогадом, яке болить

До редакції «Бердянськ 24» надійшов лист, у якому переселенка з Бердянська ділиться теплим і болісним спогадом — про вечерю, яка несподівано повернула її додому.

Це було якось у неділю.

Знаєте, люди кажуть, що наша людина — де б вона не опинилася — буде шукати гречку, сало, кисломолочний сир і буряки на борщ. Але я — інша. Я народилась і виросла на березі найкращого в світі моря, серед найлагідніших пісків, у місті з алеями, що ведуть просто в воду, у місті, де є Коса, що врізається в море на 17 кілометрів. Це — Бердянськ.

Тому, де б я не була, я завжди шукаю рибу. Бо риба — це в моїй ДНК. Мій тато був рибалкою. Його батько — теж. І дід його батька — теж. Я з дитинства бачила стільки риби, скільки, певно, люди не бачать і за життя.
Мама колись сміялась:
— Та знову твій батько привіз повні вагани риби!
А вона ж була прекрасна: бички, судак, тарань, пелінгас, камбала, карасі… Я тільки пишу це — а вже слина набігає.

Смажена, солона, сушена — та яка ж вона була смачна! І ще — наша маленька креветка, як насіння, з’їдається вся, навіть з голівкою.

Тож ось. У моєму новому домі, в Пхукеті, я знайшла в «Макро» тилапію. Вона щось нагадала мені наших карасиків. І вирішила посмажити — так, як умію. Щоб була скоринка. Щоб хрустіло.

Відварила картопельку з кропом і шматком вершкового масла. Смакота. Знайшла в тайської жінки на ринку велетенські, ароматні, соковиті помідори, як Колонські. Додала огірок, болгарський перець, синю цибульку, часничок і зелень. Все залила олією.

Я, звісно, згадала нашу рідну олію з ринку в Бердянську — ту, що пахне соняшником, степом, полем, землею і домом. Але маю тут тільки рисову. Та нічого — зійде.

І от я сиджу, їм свою смажену рибу з картоплею й салатом. І раптом розумію: я вдома. Наче сиджу на подвір’ї під нашим горіхом, що своїми гілками тримав небо, наче атлант. Зараз вийде мама — молода, здорова. І тато — живий. І сестра — поруч.

Проковтнувши і рибу, і сльози, я відчула, як мені боляче бракує дому. Того нашого — з горіхом, школою, інститутом, морем… навіть туристів, яких ми колись жартома називали «колорадами», бо вони гребли з ринку все підряд торбами.

Хочу пройтись вуличками, де акація біля школи, де друзі, де пахне Приморка, де дитинство…
І я думаю: як хтось узагалі може вирішити, що мій дім — більше не мій? Що батькова могила — не в тій землі? Що їм, псам, землі своєї мало?..

Цей біль — він кожен, він спільний. Він живий у кожному, хто був змушений покинути дім з надією повернутись.
І я, як і вони, вірю: я повернусь. Ми всі повернемось. І ще прогуляємось Приморкою. І ще поїду до татової могили. Бо мій дім не вирвеш. Не зітреш. Не заглушиш.

Бо мого дому не вкрасти.
Бо я — тримаю його за руку.